Це розкіш – спати, і забути сон,
узрівши плотик у вікні навпроти,
і відплисти у день, струсивши потай
у хвилю з ніг і куряву, й пісок,
за течією, знаючи: твоя,
продовжити у напрямку до гирла
цю розкіш – проти неба, тихо й мирно
плисти,
            і щоб признала течія,
і ви злились докупи, й заодно
здіймали вгору райдужну дорогу –
там, де, спіткнувшись об стрімкі пороги,
твій плотик осідатиме на дно…

Тоді усе, що досі відбулось
з тобою – наяву, у снах чи мріях, –
вже більше нагадати не посміє,
не потривожить ні добром, ні злом, –
бо, бач, воно тебе забуде теж,
усі твої відзнаки і прикмети…

Це дар – не знати, що течеш у Лету:
ні витоку, ні гирла,
                               а течеш…