У хаті нема рушників,
Гардин, ковроліну, сервізів.
Отари захожих димів
Паркан
            перетнули
                                без візи...

Дзеленькне мобільник чи цеп
Скавкого рудого Полкана...
На клямці побачити леп
Я їхала в спеку з Полтави.
Де ж руки помити отут?
Як спати в оселі бідацькій?
На шлях виглядати грозу
Виходжу в сукенці „моряцькій”.

Вже й син у дворі умовля
Вернутись додому надвечір.
Озера...
             Комишня.
                              Поля...
Безкраї простори лелечі.
Тут газу немає – лиш піч.
Зів”яло лице тітки Ліни.
На бал стеаринових свіч -
Мій син із лептопом... У сінях
Гостинці лежать на столі.
Хазяїн тут любить горілку.
До сходів доріс деревій...
А дощ крапотить у тарілку...

Матусе весела моя!
Про що я повинна мовчати?
Я знаю, це наша рідня.
А серце, як птаха – на ґрати...
Пустіть мене полем крізь дощ
У соняхів пишне цвітіння!
З дороги ожинових прощ
Я впала на скалки і тіні.
Немає тут сала й ножа,
А кури сіренькі та дляві.
Як півень, двором походжа
П”яниця Андрій – молодявий.

Я слухаю Валю – сестру,
Тамую і жаль, і відразу.
„На хліб у батьків я беру...
Нема ж ні роботи, ні газу...”

Податися варто кудись.
Шукати стежу – виживати!-
Кажу і дивлюся увись
За гніздище, де лелечата.

Прощаємось.
                    Лине авто...
„Под...дейкують, поле...Рос..сії...”-
Сміється заїка-пілот.
Пелюстя. Майбутнє насіння...
Із серця - і відчай, і біль,
І радості гостре проміння:
Я їду-тікаю звідтіль,
Де вік дожива тітка Ліна,
Де в хаті плакат ”...ССР”,
Де вкрита газетою ложка,
Де стіни мишасті, як дерть,
Шепочуть :”Побудьте ще трошки...”