З Анни Ахматової



Як і вчора, у вікна їдальні
Б"ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала:"Чого ти жадаєш?"
Він шепнув:"Згоди жити в аду."
Я сміялась:"Біду накликаєш,
Нам обом - незглибиму біду."

Та піднявши руку, мужчина,
Гладив квітки салатне стебло.
"Розкажи, як в обійми ти линеш,
Як цілуєш? Як все це було?"

Затуманеним поглядом в"язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м"язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

Утішання його - лезо срібне:
Він жачуче й напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.

2010


--------------------------------------------

Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.