Він кружляв у безхмарному небі так високо,як більше ніхто, любовався собою: «Це ж треба, я - цар неба, повелитель всього!» З висоти озирав сині далі, заглядав в потойбіччя світів, і пишався ще більше. Надалі степом теж керувать захотів. Оглядав уже землі звисока, як свої володіння, рубіж, дикі трави, наповнені соком, і росинки, мов крапельки сліз. Від його нишпорливого зору не сховатись було, не втекти. Він - цар неба, і степу, і моря, і живого всього навіки! Раптом щось там мелькнуло у травах - стрепенувся орел, чуть завис... «Хто посмів? Хто яке має право?!!!» І він каменем кинувся вниз... Руда кішка звивалася вправно - «Треба щось вполювати, знайти, щось поїсти, знайти якусь страву, і швиденько до діток іти, бо вони десь, маленькі, голодні там шукають матусю уже...» Попоїла, ще й діткам сьогодні у зубах якусь здобич несе. Ось гніздечко - малі кошенята виглядають матусю, пищать... Раптом з неба, неначе прокляття, чорна тінь заступила малят. Різко вигнулась кішка дугою, полишила і здобич з зубів, і стрілою метнулась до бою, ще й не вгледівши тих ворогів. Чорна тінь обернулася в птаха, що на крилах могутніх завис, гострі кігті і дзьоб, наче бляха, вп'ялись в неї як стріли, як спис. Ті удари, що майже смертельні, пробивали її геть наскрізь, пазурі рвали тіло пекельно... Кішка враз обернулася в рись! Мов нещадний той звір вона стала, усі сили зібравши в клубок, і клубок той з орлом в диких травах розпочав свій смертельний танок. Все, здавалось останнії сили покидають її назавжди, та зібралась ще раз і вчепилась прямо в горло орлу... Потекли теплі струмені царської крові на зелені стебельця трави І завмерли обоє, бордові, від тих ран на плацу боротьби. Хто там бігає в гущі отави, хто тривожно попискує там? - Кошенята, шукаючи маму, розповзлися по різних кутах. Ось побачили, жалібно плачуть, аж проймає той плач все живе. Щось зарухалось... От дітки бачать- їхня мама з під птаха повзе. Піднялася, сердешна, вся в ранах, озирнула побоїще вмить, облизала котят і почала їх назад у гніздечко носить. А повержений птах мертвим зором десь у небо дивився навік, наче з жалем, а ніби з докором - «Хто посмів? Хто мене переміг?» Був могутній, а зараз конає, був всесильний, а зараз ніщо - материнську любов не здолає ані цар, ані воїн - ніхто! Не судилось, не було, не буде, нема сили у світі сильніш, так, як мати, ніхто не полюбить, не пожертвує так ніхто більш! Воздамо же у кожному слові, в кожнім вчинку, в пориві душі вдячність цій материнській любові, що з дітей нас возвела в мужі! |