Я безсилію… Тлію… Пішов, загубився в юрбі… Поривання до тебе не применшує лиха, Не розквітне вікно перельотом листів, голубів, Сивий Всесвіт, завмерши, не видихує вдиху… Не тамуються голод і спрага, нависла блакить, Не змінити реалій, на шляху – перешкоди. Я кохаю тебе. Та не це мені зараз болить. Кровоточили русла…. Постиралися коди. Вже немає чарунки для мислі – чи будемо вдвох. Зігріваю синичку – підранена ніжка, Ще котятко приблудне біжить… Може бути, що Бог Обернувся на знайду – перевірити трішки, Бо Творцеві природно вдавати на стежці утрат Пілігрима, бідаху чи й трьох… Дні – шаради. Я люблю тебе й досі. Лише у безгучний мій ад Не вривайся кімвальним дзвінком – і не «радуй». Може, ти уже мрієш про ніч на моїх килимках, Чечевицю – з долоні, шмат висхлого сиру? Я кохаю тебе, а це значить – хутчіше тікай, І за рогом, у скопищі тіл, облюбовуй кумира… Ну навіщо лишився зі мною? Замогильна ніч Ожила, малям лементить… Не настачиш вати. Або ти – або птиця. Ще й котик… Людина ж одвіч – Перед Вишнім нага… Не затрешся між кошеняток, В ряд не виставиш їх: це біжить за вчорашній гріх, Те – за літній, а десяте – за позаторішній… Я кохаю тебе. Та притулок не вмістить усіх. І згадати боюся, хто гойдав шафи, ніші… [/i] Я уста... Я устала. Мне плохо. Я думаю о тебе. К сожалению, мысль о тебе не уменьшит плохо. Не украсит окно перепорхами голубей, не заставит Вселенную выдохнуть даже вдоха. Не накормит она, не напоит, не исцелит, не исправит ни капельки мир и его препоны. Я люблю тебя. Только не это сейчас болит. А болело ли это когда-нибудь, не припомню. Разве будет им место, раздумьям о нас с тобой, если нынче я в дом принесла с перебитой ножкой птицу. Или котенка. А может быть, это Бог притворился котенком – проверить меня немножко. Ведь Ему не впервой притворяться- то – стариком, нищим, путником, даже тремя – чтоб сильней запутать. Я люблю тебя, только кимвальным своим звонком не врывайся ты в адскую тишь моего приюта… Или тоже мечтаешь ты в нем получить постель, чечевичную кашу и ломтик сухого сыра? Я люблю тебя, – значит, беги поскорей отсель – и до следующего приемлемого кумира. Ну, зачем ты остался? Мертвецкая тишина ожила и вопит, как младенец, – не сунешь вату. Или ты – или птица. А может, котенок. Наг человек перед Вышним – не спрячешься и в котятах. Не расставишь их в ряд: этот будет за этот грех, тот – за тот, а десятый пойдет за забытый пятый… Я люблю тебя. Только приют мой не вместит всех. Даже вспомнить чудовищно, что он вмещал когда-то… Марина Матвеева
|