1. (Доріат. Передчуття)
ти ще жива, в тобі ще плинуть ріки,
ти найщасливіша з усіх країн!..
тривають дні, світанками зігріті,
далеко війни й згарища руїн...
що нам гінці та їхні дивні вісті!
це там видовжуються тіні снів...
ми ж – за стіною Меліан завіси –
пани й союзники самі собі...
нема безумця мир цей перервати,
лише виблискують тюремні ґрати,
пустіють підземелля короля...
все спить, теплом розніжене, одначе,
чому ж ти, Меліан, співаєш-плачеш:
«Моя плането, радосте моя...»
2. (Нуменор. Ідея-фікс)
моя плането, радосте моя:
чому твоя краса марніє?
чому із пилом днів марнію я,
позначений тавром старої мрії?..
моє життя лиш мерехтить між хмар
малим, та гордим, наче вітер, птахом...
і під прицілом долі, болю, чвар
судилось гартувати міць-відвагу
мені і всім, яким набридла смерть,
дорога наша – в битви круговерть,
ось приготовано і зброю, й віру...
нам шлях на Захід, у безсмертний край,
де розірветься коло помирань,
де не долине подих твого вітру
3. (Лютіен)
не долинає подих твого вітру,
який здіймався й падав на траві,
а з танцю незбагненні квіти квітли,
а з пісні лилось забуття про біль...
ти сплела плащ із власного волосся,
щоб стати схожою на темну ніч,
ти тінню йшла за ним і безголосно
лягав твій захист милому до пліч
вже сільмаріл в його руці, рука – у пащі…
про вас давно казали, що пропащі,
та смерть осліпла від суцвіття ран!
кохання й смерть, а що ж таки сильніше?
ти ще помреш, згадаєш землю грішну:
«між нами, Ардо, вічності моря»
4. (Пісня Маглора)
між нами, Ардо, вічності моря,
не переплисти, не перелетіти,
ця кров на нас – мов післямова зрад,
ця сіль в очах не може не боліти…
щасливі мертві, а живим тепер
плачі співати у містах і в скелях…
все кришиться, і гнів серця роздер…
здійснилась клятва, мов отрути келих
пробач, о земле, втоптана у бруд…
останній раз цілую цю траву…
мій спокій причаївсь на дні, у морі…
пливуть на захід брили кораблів
у міфи сходять горді королі,
між нами люди – згустки дисгармоній
5. (ХХІ вік)
між нами люди – згустки дисгармоній,
між нами простір, ніч і ураган,
десь тихо постають нові герої,
а тут юрба ричить хвалу богам...
життя людей – короткі і химерні,
час проминань, суєтний дивний час...
ми заздрим їм за Божу ласку смерті,
вони нам заздрять і не вірять в нас...
кому запалюєш вогні, епохо?
забуті раси... тінь старого бога...
ми підождемо, нам часу не жаль...
буває, хочеться всі межі стерти.
та люди злі суперників не стерплять...
пісні їх пробивають неба шаль
6. (Ельдар про людей)
пісні їх пробивають неба шаль,
убивці тиші – це тобі не друзі.
вони тебе нічого не навчать,
лише кричати в натовпі примусять...
чи ти відчуєш у нудних гостях
ласкавий шепіт давнього зізнання?
чи розрізниш вогненно-чорний стяг
на фоні куцого людського вбрання?
втікаєш... повертаєшся… і знов
усе навколо дивно пахне сном,
це двадцять перший вік – вони говорять!
ти кажеш, тяжко розглядати світ згори?
терпи і медитуй на кольори
нічного неба і ясного моря
7. (Леголас. Поклик моря)
нічного неба і ясного моря
мені вчувається предвічний шум,
між сотень найбарвистіших історій –
пишу свою і захисту прошу
та -- горе – захлинувся світ мовчанням,
а тиша – передвісниця нещасть,
бо зло не спить, інтриги тче ночами,
і наші спільники задумливо мовчать...
війна за всесвіт – не така вже й рідкість,
ми встоїмо чи канемо у вічність...
лише б не ця розбурхана печаль...
старе пророцтво ствердиться новими:
старої Гавані міфічний вигин,
о межі меж, о незбагненний жаль!
8. (Арвен)
о межі меж, о незбагненний жаль!
густий туман самотності огорне
далеку постать, зіткану з прощань...
ввіткнеться вітер у волосся чорне...
ввірветься стогін у пресвітлий спів:
тисячоліття за плечима плачуть.
знайти, збагнути, втратити!.. а він
десь так далеко... і убогий плащ лиш
зігріє у непевні дні осінні,
вгорі – завчасні – птахів голосіння…
минають мимо імена й обличчя...
сліди його в минулому затерті,
світи йому і бережи від смерті,
о Ельберет Гілтоніель велична!
9. (Арагорн)
о Ельберет Гілтонієль велична,
холоне день на вістрях ворогів...
роки мов пута, час трофеї лічить
і древніх війн вогонь ще не згорів,
а дим снує до неба лабіринти
які ж крихкі ті воля, щастя й мир!
Богине, світло – твій священний витвір –
сховали чорні привиди крильми...
здавайся, ниє втома невблаганна,
але мені обіцяно кохання
Краси, що на краю землі залишив...
я доживу, я вийду з вічних зим,
я відімщусь недолюдкам отим,
які плюють в твоє ясне обличчя
10. (Гурин – герой минулого)
вони плюють в твоє ясне обличчя,
а ти смієшся – аж втікає біль,
врослись кайдани. смерть, здається, ближче,
та смерть брехала всім, тому й тобі:
живи! – тортурами кружляють роки,
і з кожнем днем маліє море сліз...
плекай цю нерозтрачену жорстокість,
хай в глибину вростає помста й злість!
…так мало доля радості вділила,
так марно у тобі буяла сила.
безсилля біль в очах навік застиг…
повір, за тебе прийдуть відімстити
отим сліпим, які у тьмі всесвітній
не вірять віщуванням слів простих
11. (Феанор)
не віриш віщуванням слів простих…
мовчить надломлене зимою тіло
цим віршам вмерти, а сльозам – зрости
на весну пагонами перевтілень...
усім твоїм надіям молодим
належить збутись... збутись чи забутись...
той дивний старець завтра прийде в дім
і проведе тебе в майбутність
вдягни вінок, як личить королю,
змирись, шалений паростку вогню
схили чоло – скарбницю непокори
хвилини-дні рахуєш вже не ти,
дозріють віщування слів простих:
колись таки настане тиша й морок
12. (Еаренділь)
колись таки настане тиша й морок.
ганьба поразки, на чолі тавро…
і тільки море – гомінливе море
тебе голубило, змивало кров…
нашіптувало сліз повчання щемні,
повірив їм твій спраглий корабель,
що треба йти до Мудрих за прощенням
для всіх вигнанців із усіх земель
бува, сміливість зваблює й богів,
твій Вінгілот – єдиний з кораблів,
пливе по небу, світить срібнозоро…
надія для нещасних струменить…
від крові зрадників в коротку мить
червоним стане небо ясне й море
13. (Покарання Нуменору)
червоним стане небо ясне й море
чи то від заходу її журби,
чи то від сходу ран його у крові,
ні, не вмирай, я скажу їм, аби...
уламки слів зірвались кораблями...
їх, наче друг, пінистий шторм обняв...
туди – за обрій, там хтось бачив брами –
і вежі, і блакитні стяги дня...
не слухай тих, що кажуть: не доплисти,
не одягнути лаврів срібнолистих,
онукам нашим на новій землі рости!
серця здригнулися від гніву Айнур,
забрало море й освятило тайну
і хтось не встиг промовити «прости»
14. (Арда-Земля)
і хтось не встигне мовити «прости»
у сиві дні, як будемо старими,
чи збреше той, хто слово мовить встиг,
час розірветься – розпадуться рими...
і вибухне й застигне спілий біль...
якби ж таємно чашу цю пролити!..
надходить мить зізнатися собі,
що не про те були палкі молитви
серцеві напади сумних прозрінь,
раптові прокидання на зорі…
ми хто: співці чи голі недоріки?...
о земленько, тамую плюскіт слів,
жаринка дня ще зблискує в золі,
ти ще жива, в тобі ще плинуть ріки...
15 (0)
ти ще жива, в тобі ще плинуть ріки,
моя плането, радосте моя?...
не долинає подих твого вітру,
між нами, Ардо, вічності моря…
між нами люди – згустки дисгармоній,
пісні їх дикі пробивають шаль
святого неба і ясного моря.
о межі меж, о незбагненний жаль...
о Елберет Гілтоніель велична:
вони плюють в твоє ясне обличчя,
не вірять віщуванням слів простих...
настане мить – западе тиша й морок,
червоним стане небо ясне й море...
і хтось не встигне вимовить «прости»
|
