Розтріпані коси сумних оксамитових крон,
Віддалено видно похмурість осіннього неба,
Не треба, чудна жовта осінь, не треба
Так стрімко летіти, немов навіжене метро.

Недбало скидає листки відривний календар,
В активі — пошарпані нерви, розладнані струни,
Відлуння осінній неспокій, відлуння
Старих і нових запитань — мов цілюща вода.

О щастя величне — у згоді з собою іти
І те не згубити, що зроду душі притаманне,
Туманні шаради, мов Лондон туманний,
Розвішала осінь в серпанку хистких павутин.

Складаються клаптики ковдри в мозаїку літ,
В осінньому світлі стає все видніше чимдалі,
І далі малюк мужньо крутить педалі
Та колами їздить з незмінним синцем на чолі...

Я знаю, що віхола слід мій колись замете,
Я знаю — холодна зима все вбере в свою пащу…
Найкраще не руш моє, осінь, найкраще,
Осіннє, останнє, таємне, щемке і святе...