Бачив я колись океан із мрій, що не для очей...
Під неквапний плин первозданних хвиль там туман тече.
Кожна мрія там є одна з краплин, є лише відміткою,
Кожному — своя, але марю я росяною квіткою...

Може, це колись мине,
     бо куди я тільки не
           відсилав листи —
Все даремно — не знайти,
     та про квітку росяну
           може знаєш ти?..
Може зникне пелена,
     може квітка росяна —
           це якась мана,
Не побачиш з кондачка,
     не потримаєш в руках,
           а вона...  ТАКА!..

Бачив я колись: росяні квітки не ростуть в садах,
А ростуть з ридань, коли страх і біль розсувають дах,
Переходить страх в непотрібний прах, ну а прах — в утиль,
І тоді на мить в океані мрій наступає штиль...

Що є воля — знаєш сам,
     і плювали небеса —
           проти ти чи за,
Але марно не хвались,
     хоч за зайчика колись
           ти сказав: «Банзай!»...
Знай, життя не тут, а там,
     і подякуй всім катам
           за прозрінь фонтан,
Знай, що істина проста
      і її докаже птах
           десь в очеретах...

Квітку росяну десь, колись і я ніс комусь з людей,
О, прекрасна мить, коли квітка ця вироста з грудей...
Спалах, щем і... все... Слабко чую, як десь сурмить труба...
Квітонько моя... Перше із бажань... Я молю: пробач...

Ти, що знаєш квіти ті,
     ти мені про них в листі
           розкажи скоріш,
Та пелюсток не чіпай,
     пропадеш, немов Чапай,
           втонеш ні за гріш...
Не заходь за самий край,
     з василісками не грай —
           це тобі не рай...
Пам’ятай завжди про грань,
     але серце не порань,
           приз на двох — тарань-
                    ка...