1
Ну хіба ж ми були не щирі?
Нам же віра пекла не тіло!..
Знову Лазаря мажуть миром,
щоби виразки не смерділи.

Чудо зводнює спраглу сушу
і змиває ґрунти родючі.
Бог шукає пристойну душу
для покійника, щоб не мучивсь.

Дівка косами витирає
слід цілунку, й не може стерти…
І сміється Варавва з раю,
що йому пощастило вмерти.

2
Початок під кінець уже не зміниш –
його переінакшили раніш.
Але безсилий найгостріший ніж
перед туманом, вірою і тінню.

І ходять привиди чудес по світу –
оазами, що кличуть у піски
оманою Великої ріки
й едемських яблук, що не здатні гнити…

Дух видихає чад на вкляклу паству:
він з плоті вийшов, він у плоть ввійде.
Він трупні плями на живе кладе,
а мертвому не дозволя пропасти.

Він був завжди? Чи він не був ніколи?
Він всюди є. Його нема ніде.
Він не приходить, та завжди гряде.
Приходять – лазарі. Здихає – голуб.

Спочатку – Слово? То Життя чи Слово?
Лице чи маска – що було раніш?
… В мутній воді береться ржею ніж,
що міг би смерть відтяти від живого.