Не жалять оси, мед старіє в дуплах,
гойдає ряску змирена ріка…
Арена цирку: бубон, самокат,
і квітка, і прожектор в очі лупить.
Не плюскіт хвиль, не тріск сухого хмизу,
не вітру в кронах зляканий порив –
тут оплески людської дітвори
і крапелька солодка барбарису…

Ведмедик. Добра душка, майже мишка.
Щоночі бік відлежує в кутку.
Вертепний дядько в теплім кожушку,
якого вже замучила задишка.
І він забув, як лісом бігти вскач,
як колють лапи  хвоя і ожина.
Він по казках вишукує малину
і на аренах відробляє харч.

Владар лісів? Язичницький божок? –
Солодкоїжка, ледар, недотепа!
Ведмедиці віддав на відкуп небо,
а сам спіймавсь на теплий пиріжок!
Лиш пам’ять лісу спрагло береже
твій грізний рик і випрямлений поступ.
Атож, могутніх мучать голокостом,
а потім упокорюють – коржем…

Втрачають  святість ритуальні яства.
Тотеми в мул заковтує ріка.
Коли божок сіда на самокат,
стає тупою публікою
            паства.