Страшнішого за мертві астропорти, отруєних безмежжями, нічого нема у світі сколапсованого Бога, що електронним варивом програм в колодязях готичних веж радіаційних терміналів ще булькотить. Іржа тужними спогадами сталі із пилом зоряним в вакуумну прірву мертвотно струменить крізь маяків, ущент розбитих, інфрачорне полум‘я, а арматури, мов прогнилі ікла краючи на шмаття відлуння саван, вчепилися у мумії летючих тарілок, на котрих мороку антифотони малюють тату стрижнями антен. На стрижнях катедрального собору старого Кельну ситі небеса череватими хмарами світло зірок перетравлюють. По Рейну старою баржею космічно вимерлу тушу „Бурану” до музею небуття тягнуть... Ми вклякли у склепінні безнадії: те, що за годину облітало Землю, пливе повз нас зі швидкістю роззяв. І, скроні стиснувши, шепочеш ти: „О, Петре, щось зроби!..” Метеоритів скам‘янілі блискавиці снують поміж руїн, відшукуючи мене й дірявлячи мільйонами смертей причал минулого, де сів мій зореліт майбутнього. І я – засунутий в скафандр згусток космічного пилу – зиґзаґами лину до рацій, закинутого в безвість, астропорту, щоб надсилати до вас з нього зір SMS-ки. А по тому я передавач серця вмикаю і, згадавши кардіограму Рейну, „Маріє, – дихаю, – прийом!..”
|