Зустрівся в дощ філософ провінційний.
Клим ще не топче сходів амбасад,
Човпе байдужно мимо кришнаїтів,
Що горлопанять мантри, йдучи в ряд.
Він – майже красень. Патли – барви сіна.
На лід і бруд не пише скарг у ЖЕК.
Клим… вицвілий. Що там казати, тліну
Підвласні й хист, і витвір Фаберже…
Літав крізь бурі! Вже - безкрилля, пролежні.
Я бачу їх крізь твідове пальто.
Мудрує Клим  по чарці й хріну ложечці.
У бурю спить міцним дитинним сном.
(А я чутка: розбудить і пороша
Чи мерехтіння файлових листів).
Дід зупинився, вирвав подорожник.
Почула я, мов ясен шелестів:
„Пера не кидай... Та не вірю, грішний,
Що згине Зло – піганистий дракон.
Це ти, слабка, мов булаву, піднімеш
Добра і милосердя божество?..”

- Я не забула ще Котигорошка:
Він вибіг із пелюшки, вмить змужнів,
Він переміг. Мабуть, і я спроможна...-
Сказала Климові.
                            А дід бліднів...
А дід поглянув на зелену течку,
Де вірші шерехтіли, як пшоно...
Ледь-ледь відкрив переносну аптечку,
Простяг мені... торішній валідол.