Квітковий декаданс

Півонія, - і якось навіть соромно...
Півонія, la bella Fornarina –
своїми зацілованими скронями,
кипінням, пелюстками на коліна.

Ще незасмагле тло початку червня
ніяк не всмокче білий біль півонний,
а вже за серцем десь зринає чемно
лоскотне мливо, натяк сріблодзвонний.

Це Трійцю так стрічає денна злива,
що навіть дощ дещицею лукавить:
то зблисне оком сонячним мінливо,
а то запросить на вечірню каву.

Не спи, не спи, бо червень розпочався,
чавив листяний сік бузку на докір,
і тільки-но розлив його по чарках,
як ірис визира голубоокий.

Мені не вистачає, Катерино,
цнотливих руж в кораловім намисті,
зірок рясних, затятих і незримих,
і марева минулих падолистів,

смаку гіркоти на губах пошерхлих
у відповідь на ґроно горобини
і (мабуть?) снігу на будинках верхи,
де вагани порожні голубині.

Та що мені? То річка роп’яла вже
на зіллі, на камінні, на затонах
своє прання таємне, мов назавше,
по закутках між променів півонних.

Моя півонія, хоч як, короткочасна,
а тягнеться щосили за фіранку:
ти як там, Дніпре? Ще вночі прекрасна,
а зблідне і осиплеться доранку...