Шупті Дмитру Романовичу
                                                       

[i]1

Нарік поет...”княгинею”. Розвага!
Катма маєтності, худоби, слуг.
Бурульки зранку відпадали з даху,
А я на шовку малювала луг...
Мені метелик сів на бранзолету -
Злетів з конверта з написом "кредит".
Люблю село із літ своїх малечих,
Розсохлі човни, верби край води...

Ні, я не скаржусь на свою житуху.
Вона... гладенька, як велюр чи плюш.
Княгиня - з мене – дивна, сивий друже:
Ген за "палацом" - плац і сто калюж.
Стара верба - мов сито для проміння.
Готую полуденок – суне смерк...

- У статках жити я б таки зуміла... –
Шепчу, смакуючи гречаний мед.

2

Була моя прабабця статковита:
Обійстя мала, круг землиці тин...
На жебри Марфу прирекли, під тином
Впокоїлась сердешна – між ворин.
Чому дали померти від безхліб’я
Вдові-куркульці доня і сини?–
Поглинули одвіт вогні офірні,
Що пломеніли між обор і нив...

3

Мені б ту землю гріти у долонях!
Мені б на жорна сипати зерно!
Стою під хвищами - немов осінній сонях...
- Потомний час поверне все добро?! –
Вола єство  - криваво...
                                 чорно...
                                              біло...
У сні відкопую цебро, іржавий плуг.
Ця персть - моя! Так любо чавкотіти.
В корсетці Марфи сливи й піч білю...