Блукає вітер парком навмання
І жовтим листом у повітрі грає.
Лукаве сонце, теплого ще дня.
З блакиті неба в очі заглядає.

Каштанів глянець падає до ніг
І котиться між листом камінцями...
Іще далеко, мабуть, той поріг,
Де ходять дні з холодними дощами.

Ще не тривога - лише легкий сум,
Немов би я, зробивши гарну справу,
Звільнив свій розум від набридлих дум
І спокоєм втішаюся по праву.

А сум від того, що у глибині
Свідомість щось неначе шашіль точить,
Що все ж збігають вже погожі дні
І довшають мої холодні ночі.

Ще й сум за тим, що літу вороття
Уже нема... Бо, як роки, минуло.
Однак, на щастя, поки що життя
Своє я ще не міряю минулим.

Іще душа - як краєць неба цей,
А серце прагне мріяти і жити.
І хочеться, щоб так, як у людей,
Коханим бути й самому любити...