Недоброзичливість ніколи не могла
                                           узяти верх: до злих вертались їх діла...

                                                                Омар Хайям


1

Здоровлячи, я чмокнула… Змію.
Легке безе. Так прийнято, так модно.
Від захвату зомлів у кріслі Вуж.
Я полетіла
                  сторчма
                                   у безодню…
Мій крик на шмаття роздирав імлу:
Я вчора
           таврувала
                          фарисеїв!
Тепер і в мене стигма - біля губ.
Чмок - ритуал! Душа моя - не з нею.
Ще помисли пульсують в унісон,
А в слоїку - манер отрута пінна...

З дна бездни - Голос:
                              „Це -  на зливу сон…
Дражливе чорно-біле сновидіння...
Воно злиняє, це ж не смуги зебри,
Як фанаберці дарувала пук жоржин,
Як вітер шарпав парасольку, верби
І ніс у бруд калюж аморфний пил…”


2


Зотліла парасоля барви чаю...
Безе-цілунок жінка береже.
В юрмі - впритул - сім літ не помічає.
Повзе образа - кавовим вужем.

А я у жмені набираю глею...
Долівку мажу...
                       Автентичні сни.
Якщо мене нема між крісел - де я?
Про це дізнатись маю до весни.