Треба торкатись небес не дахом,
звуки штовхати не лише ротом,
щоб на Землі народившись птахом,
вмерти за хмарами. Зорельотом.
Міцно уп‘явшись в обріїв грані,
вітер розкрають пазурі ватри:
ми проростаємо із курганів
позначками на зоряних картах.
Місто – істота з бетону й сталі –
на ліхтарі трощить власний панцир,
далеч стає далечіні далі
й ватри зростають в протуберанці,
в котрих, видовжуючись моторно,
будь-який промінь життя є ниттю
й час набува просторової форми –
простір викрешує з себе миті,
роблячи рух цей власною суттю,
і, відкидаючи тіл заваду,
стрімко минуле стає майбутнім,
дихання навіть лишивши ззаду.
Люди, боги, інопланетяни,
кинуться в вир цієї гонитви
і, опромінений почуттями,
космос опівнічний вибухне світлом.