Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,  то що з того?
Те, що загублено з часом, ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе, як ката ув"язнений.
Часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила над в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями,
вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, під всі кольори веселковості,
всупереч мріям рожевим, бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що є поза творінням, - усе меншовартісне.
Вибач, бо, може, від цього і важче нам,
слово найперше було, і ми знову на варті з ним.