У світі надміцна лише печаль...

                                                   Анна Ахматова


Усяк збира своїх діянь врожай.
Відкину за межу каміння каяття,
Горіх, мов лист, пошлю у майбуття.
Дощі ущухли, в серпень збіг розмай....
Хай виколисує плоди садочок-рай.

У нішах пам’яті  - чимало папірців
Прижовклих, та цілісіньких і досі.
Несу скарб літ у винозору осінь.
Один завжди тріпоче у руці,
Крізь сльози проступили фрази ці:
„Моя зима, онучко, на порі...
Дідусь Іван покликав знов до себе.
Піввіку - по розлуці!  Я - у небо.
Горіхи посаджу вам у дворі...
Ви згадуйте... Гостинець зазорів..."

Голубко сиза, горлице рідненька,
Плодів - мішечок. Втіхи маю жменьку...
Тебе гніздо правічне прийняло.
Нікого з Небуття не віддало.
Твої дерева й досі зелененькі!

Печаль ця – світла, та вона – печаль,
Хмарина неозора понад літом.
Її ніколи не розвіє вітер!
Стікає сум
                   по краплі
                                     на скрижаль...
Це – втрати найболючіша емаль.

...Відкину за межу кислиць гілки,
Та й посаджу горіхи край городу.
Вже облітає листя, квіт і врода...
Полтава. Багряніють Браїлки...*
Наділ мій дивний - поряд літаки.




*- бабуся Настя мріяла про те, щоб я жила в Полтаві.




[/i]