ИЗ ЛИНЫ КОСТЕНКО А жизнь идет - и всё без корректур, и время сумасшедшим мчит галопом. Давно уж нет маркизы Помпадур, и мы живем уже после потопа. Кто после нас на свете станет жить? Кто следующий вставит ногу в стремя? Неутомимо, вечно - только Время. Мы ж временны - нам следует спешить. Изобрести, создать, оставить след. А мы, коль суждено, пройдем, как тени. Лишь только бы всегда небесный свет родную Землю освещал в цветенье. Чтобы леса не вымерли, как тур, чтоб слов руду не вычерпали люди. Ведь жизнь идет - и всё без корректур. И как напишешь - так уже и будет. Не бойся, что слаба твоя строка, не бойся исцеляющих прозрений, не бойся правды, хоть она горька, ночных не бойся мыслей и сомнений. Ты бойся только душу человечью вдруг обмануть - ведь то уже навечно. 2007 год Севастополь ЛІНА КОСТЕНКО Життя іде і все без коректур, і час летить, не стишує голопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, - час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, - пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, цоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш - то уже навіки. 1998 рік
|