Я знаю жінку: сіє мак і просо,
Стежки торує  до сердець синів.
Леліє павутиння в довгих косах…
Та жінка - з покоління юних вдів.
Любаві зрозуміти не під силу:
З синів її статечних - хто є хто?
Все ж, як годиться, навпіл їм ділила-
Шкоринку, пряник, ласку, батіжок...

Андрій живе за виярком у місті.
Молодший, Гнат, злетівши із гнізда,
Приніс в господу кралечку-невістку,
Сховав прожекти в дідів портсигар.
Ту слободу обходять землетруси.
Чвар бурі
               хилитають
                                живопліт.
Підкова на цвяшку сичить:"Зірвуся..."
Не в силі зняти струс чорнющий кіт.
Низенький Гнат Андрія проклинає,
Бо той придбав червоні „Жигулі”.
Сусідчин цап край тину зубоскалить:
„Фарбуй червоним, Гнате, ветхий віз!”

„Візьму батіг, навчу вас жити мирно...”-
Вдесяте присоромлює сусід.
Любава здрастує в селі за Сквирою.
Там ряст топтали батько її, дід...
Вона синів однаково любила!
Як зрозуміть Любаві: хто є хто?
Щоб Гнат Андрія не підняв на вилах,
Читає мати безліч молитов.

...Епістолку читаю на балконі.
Не настає в сімействі злада-мир.
Колишня атеїстка пише з болем:
„Достигне мак - подамся в монастир…”

Я бачу жінку: йде, простоволоса…
Біля ікон стоїть між лиць сухих -
Щоб загасився пломінь протиборства,
Щоб Вічний Поклик завчасу притих.