Аксіома кохання
     
     Ти  стиснеш  руки, як завжди,  до болю,
     і  глибоко  у  душу  зазирнеш -
     і спалахнеш, мов діти ми з тобою,
     і знову до світанку не заснеш.
     
     "Люблю!"- вологі очі прошепочуть,
     "Благаю!"- мені поглядом кричать,
     щоб снами не приходила щоночі,
     і марень не бентежила - хай сплять!
     
     Але ж і я очей зімкнуть не можу!
     Я теж кохаю - вірно, щиро так,
     але  на  Нього  ти, на жаль, не схожий...
     Нам  схожі  долі  випали, однак:
     
     ти мною  будеш марити щоночі,
     я  -  снитиму собі  Його  вуста.  
     
     Помітити  мене  Він   не   захоче -
     і я тобі прошепочу:  "Відстань!"
     
     листопад, 1994
     
         
             

     ххх
     Осінь трусить листя, мов полову,
     ґрунт  м'якою ковдрою вкрива.
     Знов забуту згадую розмову -
     все перед очима проплива:
     синів вечір, мерехтіли зорі...
     ти мене додому не пускав...
     очі ці, глибокі і прозорі...
     ці палкі нестримані  вуста...
     Ми з тобою,  молоді-гарячі,
     мов свічки, перегоріли вмить.
     Все кричало! - а тепер неначе
     навіть серце зморене мовчить.
     
     Тільки листя досі пам'ятає,
     як тоді позаздрило траві...
     Та дарма додолу  облітає:
     мертве, як і ми вже неживі.
     
     листопад, 1994
     
     
     
     
             не тривож
     
     Не шматуй  мою душу вразливу
     палахкою своєю любов'ю,
     вона й так  уже  надто чутлива
     до  чужого і власного болю.
     Вона й так надто щира й тендітна,
     і відкрита вітрам невгамовним.
     І не винна, що лагідним світлом
     її інший  по вінця наповнив.
     
     Не тривож мою душу, не варто,
     не наповнюй   важкою  журбою.
     Вона вірить, що це  вже  не жарти,
     що ти справді палаєш любов'ю,
     але болю твого їй  НЕ ТРЕБА!
     Бо вона ж таки  дійсно не винна,
     що їй лагідне небо без тебе,
     і що ти - не її половина!
     
     вересень, 1995
     
     
     
     
             А сніг ішов
     
     А сніг ішов, пухнастий і лапатий.
     Сіріло сумно небо у вікні.
     Нічого не змогла тобі сказати,
     А ти нічого не сказав мені.
     
     Минали дні, дороги розійшлися,
     Розбіглися стежками у саду.
     Коханий, ти жорстоко помилився,
     Гадаючи, що я тебе знайду.
     
     Я  ж  горда, мов троянда серед степу,
     І разом з тим - проста, як м"яти цвіт.
     Я першою не підійшла б до тебе,
     Хоча б від цього усміхнувся світ!
     
     Та іноді так боляче буває,
     Немов торкнув хто зранене крило,
     Коли душа зненацька пригадає
     Усе, що бути з нами ще могло,
     
     Якби посміли ми тоді сказати...

     Якби ти в очі зазирнув мені...
         
     А сніг ішов. Пухнастий і лапатий.
     І супилося  небо у вікні.
     
     листопад, 1995
     
     
     
     ххх
     Здавалося, що синьооке всміхнулося щастя,
     твоїми очима вдивляючись в очі мої.
     Здавалось, воно вже ніколи, ніколи не згасне,
     ніколи мене не залишить в холодній пітьмі.
     
     Здавалось... Але розумію, що то була казка,
     що то була мрія, загублена мрія моя...
     Чомусь мене знову спіткала жорстока поразка,
     чомусь найдорожче своє знову втратила я...
     
     Але не сумую, а з вірою (звідки береться?)
     кидаюся знов у бурхливі потоки життя,
     бо, доки не спиниться в людство закохане серце,
     воно буде щирі народжувати почуття.
     
     травень, 1996
     
     


           
     ххх
     В безодні оксамитового неба
     спалахували зоряні вогні.
     Я шепотіла злякано: "Не треба..."
     А ти: "Благаю..." шепотів мені.
     Незчулися, як ніченька минула,
     і перший промінь в очі зазирнув.
     П'яніючи від щастя, я заснула.
     А ти, коханий?
                 Чом ти не заснув?
     
     Коли важкі повіки розтулились,
     тебе зі мною поруч не було.
     Мов пташка в клітці, серденько забилось.
     Мов полум'ям, у грудях запекло.
     Але чомусь надія не зникала,
     що повернешся, просто заблукав...
     Я довго ще тебе тоді шукала.
     А ти, коханий?
                    Ти мене шукав?
     
     На жаль, я надто пізно зрозуміла,
     вогонь твоїх пригадуючи слів,
     що до нестями я тебе любила!
     А ти, коханий...
                  ...теж  себе  любив.
     
     червень, 1996
     
           
     
     
             Троянди
     
     Три троянди твої чарівні
     огортаю теплом долонь.
     Перша квітка - немов вогонь,
     друга - ніби печаль осіння,
     третя - мов білосніжний сон.
     
     Ти приніс їх, коли я спала,
     на траві під вікном поклав.
     Зник, бо вдячності не чекав.
     Зник, щоб я і тепер не знала,
     хто так ніжно мене кохав.
     
     Але квіти в солоних росах
     розказали без жодних мов
     про таємну твою любов,
     про натомлені ноги босі
     і долонь необачних кров.
     
     червень, 1997
     
     
     
     
                  Не треба
     
     Не треба ніжно так дивитися, не треба!
     Я спраглими очима,  як очманіла, п'ю
     очей твоїх блакить, їх прохолодне небо,
     солону і вологу посмішку твою.
     
     Не треба в очі так дивитися, не треба.
     Бо погляд твій на мене діє, наче хміль.
     Дозволь душі моїй звільнитися від тебе,
     тверезість поверни свідомості моїй.
     
     Не огортай мене прощальною журбою.
     На пошуки пригод зібрався - то лети,
     бо ж все одно мене ти не візьмеш з собою,
     то й спокій мій віддай. То й душу відпусти!
     
     червень, 1997