ххх Несуть думки на крилах часу в окуте мріями життя: у горя непочату чашу, у щастя млосне забуття. Приваблює незнаний всесвіт різноманітністю доріг, шалена юність погляд пестить і зорі кидає до ніг. Минають дні. Роки спливають - їх не вернуть, не повторить. Лиш спогадом яскравим крає минуле сьогоденну мить. Несуть думки на крилах часу назад, в колишнє забуття, шукає зрілість несучасна у юне щастя вороття. лютий, 1995 ххх Безсердий смуток заповза у груди, печаль безмовна серце обійма. Єдиного, його, шукаю всюди, і не знаходжу: все нема й нема. Його шукаю. Того, що у мріях несе мене до щастя на руках, що скривдити й на крихту не зуміє, бо бачитиме все в моїх очах. Його шукаю. В радості, і смуті, в реальності і нездійсненних снах, та відчуваю: долею забута, залишена, загублена в роках. березень, 1996 Спрага Озирнуся навколо - й нап"юся із отруєних страхом очей. Ні, я страху того не боюся. Я лиш хочу, щоб натовп оцей, що в безглузді життя загубився, що довіру свою не зберіг, озирнувшись назустріч, напився із наповнених щастям - моїх. грудень, 1996 ххх Озирнися - і ти помітиш: Всі навколо тобі чужі. Серед натовпу не зустрінеш Безкорисливої душі. Озирнися - і ти побачиш: Всім байдужі твої жалі! Та пробачиш. Усім пробачиш - Людям, Всесвіту і Землі, Бо як втриматись не зумієш І спіткнешся об горе десь, Лиш озвися - і зрозумієш, Скільки близьких тобі сердець! червень, 1997 Умань Умань! Умань, серцю мила, я навіки полюбила твої шуми стоголосі і вогнів твоїх колосся. Рідне небо - неповторне! Коли крила ніч розгорне, місто ніби заливає синь низького небокраю, мріють зорі мерехтливі про туманності вродливі, дме непосидючий вітер на рум'яні юні квіти, по софіївських стежинах між ялин минуле плине... Величава, мов царівна, Умань - сяюча, чарівна! травень, 1995 Зоря Падала Зоря по небосхилу. І раділа, що вона ЛЕТИТЬ! І сміялась солодко, і мліла... Скільки літ вона у небі тліла! У в'язниці... А тепер - ГОРИТЬ!!! Краще хоч одна яскрава мить, аніж вічність - чорна і безкрила. лютий, 1997 День Веселий юний день замріяним будинкам цілує від душі холодне скло очей, сплітає із пісень віночки, і барвінки вплітає, і дощі, і марево ночей, м'які сузір'я хмар, хмарки зірок прекрасні, і сяючу росу, і світанкову мить, щоб це багатство в дар до рук людських покласти, щоб всю земну красу їм, лагідним, відкрить. червень, 1997 Злива Крокує злива - ледве вітер вщух! - Деревам спраглим пошепки сміється, запиленому сірому кущу, безсилим квітам - від усього серця! Ласкаво пестить стомлений асфальт, цілує сонні погляди будинків. Хіба їй шкода? Хай нап'ється сад: і яблуні, і вишні, й виноград - вона їм посміється ще з годинку. Сполоще віття і відмиє бруд, стікаючи в пошерхлі губи ґрунту. Радіє все. Лиш копошливий люд засмучений і вже близький до бунту, бо під ногами - клаптики калюж, так вогко у повітрі, так... плаксиво. Хоч в стінах заховайся - і не руш. Кому потрібна ця триклята злива!? Людино, озирнися і торкнись краплин намиста на щасливім листі, долонями скуштуй життя барвисте - й забудь про справи. Просто посміхнись. червень, 1997
|