Торік відлюдник дідо Никодим
На волю відпустив Тото – папугу.
Із кліткою на торжище ходив,
На узбережжя, в ближню лісосмугу…
Тінь постаті в самотності вінку
Я з лоджії частенько примічала.
– Папугу нам продай, старий дикун!.. –
Безжурна дітвора услід кричала.

Чимчикував, не озирався... Тлів...
Ніс лантух за плечима – сліз і сміху...
В руці – незмінна дерев’яна кліть
Із птахою заморською для втіхи.

У жовтні сповістив мене сусід:
„Нарозтіж – вікна і заслона клітки.
Дід Никодим у чан пекельний сів...
Облюбував для вішання повітку...”.                            

Приїхав син. Високий, як обцас.
Подейкують кумасі, вже із Делі.
Розбагатів серед слонів той Стас,
А тут цирульником служив за шеляг.

Вина тяжіла, тож не куштував
Батьківського вина. Послухав ляси...
Хатину хапкома – за день – продав,
Покотиполем
                     звіявся
                                 із Гаспри…