Автор першотворів – Вільям Шекспір



Сонет 30

Коли на суд німих підспудних дум
Я викликаю голоси з учора,
Утрати кавалькадою бредуть,
І болем стихлим я хворію знову.

З очей, що сліз не знали, сльози ллю
За тими, хто чаїться в тьмі могили.
Шукаю вмерлую любов свою
І все, що у бутті здавалось милим.

Рахую миті, втрачені давно.
Лечу у кожну втрату, мов у прірву.
І знов плачу, мов за старе вино,
За все, що оплатив і злотом, й сріблом.

Але минулість – лиш в тобі одній.
І я все ладен вибачить судьбі.



Сонет 55

Замшілий мармур царственних могил
Раніш пощезне, ніж слова вагомі,
В яких я, мила, зберігав твій лик.
Їх не укриють пил, віків полова.

Хай переверне статуї війна,
Розвіє смерч борні могутні стіни,
Та врізані у пам’ять письмена
Не винищать леткі століття.

Ні смерть тебе не покладе на дно,
Ні мрево забуття – пливке, вороже.
В нащадках, що твою ввібрали кров,
Тобі рокована у судний день дорога.

Тож будь, до прокиду свого живи
У віршах, у серцях, що сповнені жаги!



Сонет 90

Іди тепер, якщо судилось розлюбить,
У мить оцю, коли йде світ – війною.
Зневаж мене, на самоті лиши.
Лиш не ставай моїм останнім горем.

Якщо я тугу вигою колись,
Утримайся від нападу з засади.
Хай не підносить в дар буремна вись
Свинцеву рань і розсвіт без відради.

Залиш мене, та не в останню мить,
Коли від бід малих я втрачу силу.
Залиш тепер, щоб вироїлась мисль:
Я болю більшого не знав, ніж біль розриву.

І що гризот нема – є тінь біди:
Твою любов утратить назавжди.



Сонет 97

Мені здалося, що була зима,
Коли тебе не бачив я, кохана.
Який мороз тріщав, яка пітьма,
Який марудний грудень плів капкани.

Крізь них липнева спека протекла,
Пора багрянцю нагадала про права.
І осінь мимо спроквола пройшла,
Немов смутна вагітна удова.

Мені здавалось, що усі плоди землі
Чекає животіння й самота.
Немає літа, якщо ти – в пітьмі.
Ти не зі мною – і вмовкає птах.

А там, де ледве чути млявий свист,
В передчутті хуртечі блідне лист.