1


В оранжереї ти мене зростив...
На кожен день приніс веселу маску,
Бо пір"я в сниво переслав терник -
Щоб нагадати про дзьоби і ряску.

Термограф ти повісив на стіні,
На дах скляний поклав руду панаму.
Шептав: "Не бійся каменів, стихій..."

Наш світ знесла
                        страхітлива цунамі…


2

Тепер я проростаю крізь те скло,
З якого ти змітав кленове листя.
Крилатки
                шарудять у яв,
                                         у  сон…
Той світ пощез.
                       Клен білий вистояв!

3

Ти з Небуття весною прилетів.
Облаштував ставок, оранжерею…
Термограф знов чіпляєш…
                                     "Вітре, стій!"-
Я не кричу, лиш обвиваю рейку.
Листочками укрилася... Стогну:
О, не для мене рай-хороми зводив.

Чому померти ладна я отут
В оманливих долонях?! - самоподив.

Оцю готовність люд нарік – Любов.
Це почуття складне, мов орігамі…

Я зазираю в Щастя крізь вікно
І прикликаю сонце – не цунамі.