Безногий чоловік у камуфляжі
Заїхав під зупинки дах-ковпак.
Зріденька цокне клямра, гупне фляга...
Подеколи в кашкет - жетон, мідяк…
А я морозиво рожеве доїдаю.
З верейки визирає звій газет.
А я не з тих, чия хатина - скраю.
Я балакуча. Кажуть, я - поет.
Озватися так щемко закортіло.
Простибі кидаю, півголосно кажу:
- Ось розповім про аутотомію -
Про чудернацьку, грішну жаготу.
Живе особа – й марить щось відтяти:
Кінцівку, вухо…"Зайвий" тіла шмат!
Маніакальна, незбагненна тяга -
Себе калічити... чи пак..."рафінувать".
- Не приведи Господь блаженним бути,
Себе під ніж хірурга повезти...
- Ті диваки довгенько воду мутять...
Привчають себе жити ТАК, повзти...
Пересідають у коляску жваво...
- Скалічивши себе, відчути кайф?!
- Уже на боці їх - рідня і право...
Піду куплю вам, дядечку, "Каштан".
Вже примудрились знані психіатри
Давати дозвіл, бо в людини ж - ціль.

- На міну наступив я у Афгані…
І психіатри хворі, й ті людці…

Стає пузань із вудкою. Шепоче:
- Чого старцюєш?.. Їдь, браток, до Псла...

Зітхаю я - у затінку шовковиць…
Повзе
         асфальтом
                           сіра
                                     мурашва…