Не відсікав Ед вух – ані собі,                                      
Ні учневі, що позаочі кпинив,
Любив товсту натурничку Люсіль.
Жив сам-один. Були на те причини.
Не мав човнів, шикарних галерей.
Майстерня-студія – в підвалі дому.
На свята бачив друзів і дітей.
А я – в його очах – талант і втому.

Він розмовляв зі мною тет-а-тет.
Він ликом схожий був на Модільяні.                  
Позаторік простяг мегапортрет.
– Із тебе – довгий вірш і… кава п`яна.

Купила кавомолку.
                               Вірш пишу.
Дві філіжанки припадають пилом...
Де ж візитер поштивий? – ворожу.
Росте мій борг...
                       Човни вечірні – мимо…