Я сьогодні довірюсь міським вітрам
Й перехрестям чужих доріг,
Я наснюся самотнім важким поїздам,
Як солодкий нескоєний гріх.

У земний, підземний - чужі світи…
І нехай поглине метро,
Хай сьогодні відносять сірі мости
В гамір вулиць, вир бірж і кіно.

Лиш сьогодні суцільно належу юрбі,
Серед поверхів, скла та хвилин,
Лиш сьогодні й не більше…Зізнаюсь собі,
Як витримую тут без причин.

Твердну й стигну одна й по-новому,
Десь обвуглена в сотнях облич,
Лиш в кінці не «амінь», а «додому»,
Далі від скам’янілих сторіч.

Я закрию долонями очі
Та втечу з переповнених площ,
Лиш на попіл імперій пророчі
Опускатиме сльози дощ…

Знову твердну і стигну без тебе
Між фонтанів й чужих ліхтарів,
Знов торкається ватяне небо
Перехрестя каштанових снів.

Знов озветься живою струною
Кожен глянцевий відблиск листа,
Знов пірнути в життя з головою
Нас запросять далекі міста.

Нас запросять чужі міста,
Чеки совісті змусять тремтіти,
Зауважать: «колись проста
Ти не вміла цьому радіти»…

Буде ніч, чужа і пуста,
Вічне змусить міста кам’яніти…
І згадаю, колись Проста,
Що не вміла без тебе радіти.