Ніка НовіковаАвтентична маячня І падає ніч на повіки, важка, наче совість;
і падаю я мимо сну, мимовіль, простостелі.
І сухо у роті на присмак піску і пустелі,
і чорно довкола – стікає з очей кольоровість,
та я-поза-сном.
Я чекаю, допоки солоні
від поту
долоні страху,
мов у вальсі-бостоні
обіймуть, і сіллю щосили ятритимуть рани;
а тілом в дурному екстазі під бій барабану
пройдеться судома, постукає болем у скроні;
зведе і зав"яже безсилля за спиною руки…
та я-поза-бдінням.
і в час, коли сонце на луках
накосить зірок – годувати китів-земледержців,
не вийду на ґанок зустріти свій день по одежці,
щоб ввечері знов по годиннику геть виряджати,
а потім ховати поцуплені в сонця дукати…
не спати.
Бо
падає вечір на плечі хрестом з устюками,
і йдеться повільно, аж видно, як трави ростуть;
і підло крізь зайняті пальці просковзує суть;
(це Доля годується нами, мов ватра – гілками)
і десь за півкроку до спокою
ще один камінь (від тих, що безгрішні)
зупинить під шепіт: "не будь"...
І викине Доля у ватру мене-випадковість,
І спуститься ніч на повіки важка, наче совість. |
2008 © Ніка Новікова |
