цей дивний персонаж майже не моєї фантазії
він зламаний
він як годинник без стрілок чи циферблату
він як слово без голосу букв і навіть звуків
відкинутий розтоптаний змучений засмучений
і нехай би так і нехай би навіть так
якби він не глипав на мене щоразу з дзеркала
цей персонаж
лягаю під ніж під потяг під гільйотину
відітніть руку голову чи що завгодно
не відтинайте тільки душу
бо чим я ще зростуся з осінню
нам добре разом
в одному на двох божевіллі
ми разом галасуємо і голосуємо
на дорогах бюлетенями
у рупори у мегафони
в однакового розміру і кольору
гамівних сорочках
ми навіть погляд ламаємо
як одну на двох скибку чорного хліба  
одним на двох ключем відправляємо
птахів у вирій
і тим же ключем замикаємо себе
від вирію від тепла і тебе
хай буде холодно
ми відморозимо себе

щоб не боліло не нило і не судомило

або давай хоча б промочимо ноги
запросимо застуду в гості
думаєте питимемо чай (?) –
а дзуськи (!) – горілку з перцем

щоб не боліло не нило і не судомило

а ти ж так боїшся усіх божевільних
а значить і мене
і осінь ти одягаєш хіба що навиворіт
а я тут приросла
і може тут несправжнє золото
і може тут з усіх стирчить стерня
і може тут самотність в облозі тримає
цілий світ
я все одно тут залишаюсь
з одним-єдиним для мене поглядом
він м’який і прямо в душу
я грітимусь у ньому
за всіх кому можливо холодно
я визубрю його напам’ять
і пришпилю до своїх очей

а потім передчасно народиться сніг
а потім я буду вирощувати
на снігу маки
на дні кожного з яких
достигатиме твоя наркотична залежність
від мене
в останній день осені нас повінчає
перший сніговик
і відразу розтане
ми залишаємось  
ми можливі тільки тут
залежні та божевільні осінні наскрізь

перекреслимо теорію овальності Землі
щоб часом не випасти з того кута
в якому нам добре
до речі він чує на обидва вуха

ми зануримося в опале листя
нас не шукайте
ми в осені
яка для вас минула