1 Самураї не вмирають – Линуть в небо самураї! Самураям в небо треба Й самураї линуть в небо! ...А знаєш, сідав вже, напевно, тричі, За цього листа, та не міг почати... То гості приходять, чи в гості кличуть, А то заявляються з мрій дівчата. А що ж стосовно моїх обмежень, То я сам-по-собі живу ще й досі: Лікую малюнками жовтень-нежить, А ще розважаю панянку-осінь. А то запаковую сни в конверти І зазначаю на них: на Небо. Й складаю в шухляду... Бо краще вмерти, Чим дати читати там щось про себе. Ми рум’яні – аж червоні, І під нами дохнуть коні! Щорс – червоний самурай, Батьку Щорсе, не вмирай! ...А так би хотілось нічого не робити! Сидіти край світу й дивитися в воду. А там би небо, на хвилі розбите, Складалося в пазли про сум-свободу. І я забуті за вік бажання Провів би парадом по Жовтій Площі, Й гадав би: чи перше, а чи останнє Мені – сьогоднішньому – дорожче?.. А панночка осінь присіла б поряд, І стала зі мною про все мовчати, Та так, що Абстрактне Космічне Горе Не знало б – з чого себе почати! І стало б тихо в пітьмі Галактик, Бо Бог на окраїнах вимкнув зорі, Й від горя лишився б – маленький клаптик, А клаптик – хіба ж це, мій друже, горе?.. Будеш з нами? Отаке! Біле сало і саке! Ну звичайно ж, хлопці, буду! Самураї також люди! ...А ще пожаліюсь на злидні-будні, Що ходять не чергою, а випадково... Нема послідовності... Й зуби кутні Потрібно свердлити... Знайти б підкову!! Бо то ж – необхідна прикмета щастя! А люди без щастя – хіба ж то люди... І щастя б прийшло і вклонилось: „Здрасті...”, Щоб серце від радощів рвало груди! І я загуляв би! Зажив!! Задумав – Гігантські проекти, космічні плани!!! А час потягнувся – неначе гума, І врешті б загоїлась люба рана. Українські самураї Від дурниць не помирають! Наїдяться і нап’ються І нікому не здаються! ...А, кажуть, далеко – в Перу, чи в Чилі (Не в Чилі, а в Мексиці – штат Сонора) Одвічного Йосипа Джугашвілі Порвали на миші й загнали в нори! І тільки-но янгол – рахунком сьомий, Завірить у Бога прикмети звіра, І спуститься гнати його додому – Так Йосип тоді... Але я не вірю... А ще говорилося, що Бандера Живе на Плутоні і дуже тужить. Бо дивиться в вікна, а вікна – двері! Лишилось молитися... Слава, друже!! ...Та я не сумую... А що жаліти – Коли залишилося стільки жити!!! Хіба що – надії... Хіба що – літо... Та ще погноїли в бабусі жито. Ходять строєм самураї, А над ними сонце грає! Ходять строєм залюбки Самураї-парубки! Постскриптум. Забув розказати диво: Котилася зірка – і раптом впала. А люди до ранку дивилися хтиво, Та так, що мені не по собі стало. 2 Коли б я був – як каша-Геркулес, А чи Геракл – по духові і зовні, Були б завжди мої кишені повні, І неважливо – з друзями чи без! Коли б я був – як Лицар Срібних Лат, І всюди мав гареми та маєтки, Тоді б мої нащадки й навіть предки В моїй землі вернули все на лад! Коли б я був художник до кісток, То малював одні священні дупи І обнімав би їх пухнасті губи – Двома руками, повними квіток! Коли б я був голимий патріот, Я б вивертав до тіла вишиванку І голосив: „Іванку, ти , Іванку...”, А москалям не дав би навіть в рот! А ще коли я був би молодим, Ну, років так – хоча б, наполовину, То перегриз би музі пуповину Й навів би рим, і впився з ними в дим! А так я просто – втрата поколінь: Стрічаю хмари з дальнього польоту. Й мені з ярма всього година льоту Туди, де ви не встанете з колін. P.S. Спочивають в могилках друзі, Прикривають пупок на пузі. Та священна пора настане, Кожен друг мій негайно встане! 3 Мій давній друже... Осінь – тиждень в комі. Її палата – в нашому дворі. Над нею вклякли рими-лікарі, А в їх руках – по гострій чорній комі. Мої човни відплили до Босфору. З балкону видно маківки вітрил. І мчить зима на хижих лезах крил, Щоб вбити в землю крапку серед двору. Мій вірний друже... Вранішні роботи, Вже скоро тиждень, валяться із рук. А у вікні стирчить сутулий крук, Як доказ-докір зимної скорботи. Бринить гранична пауза в природі. В палаті двору – віспини лиштви. Й дерева з небом – ввічливо – на ви, Допоки вітер жалоби скородить. Мій щирий друже... Я вмовляю хмари Забрати сни в приречений політ. Щоб до зими розтав на небі й слід Пустих надій на рими і примари. Моє натхнення мнеться на порозі, Бо я в дорогу виправив рядки, І в тих рядках не коми – а крапки, Щоб на Різдво і їм спочити в Бозі. Далекий друже... Я розправив крила – Не треба рук осінньому мені! Мої турботи нібито й земні – Допоки вітром напнені вітрила. Земля чекає в цю священну пору. І знаєш, певно, діло за малим: Зійти на дах – до вічної імли, Злетіти в небо й впасти серед двору. P.S. Тримайся, друже, Скоро біль-зима. Я жити мушу – З горя від ума. Полюй на стужу В буцім Новий Рік. Прощай, мій друже! Я – уже вторік. 4 Напиши мені, мій друже, Як за нами небо тужить Край землі, Як, римовані до пари, Відпливають в вирій хмари – Кораблі. Напиши про сивий грудень, І про пригорщі простуди Для живих, Що уява помирає Й світлий розум забирає З голови. Напиши як мерзле сонце Заглядає в день-віконце З дна ріки, І про досвіди бездарні Й чорно-білі календарні Пелюстки. Напиши мені здалеку Й намалюй мені лелеку – Щоб летів! Я згадаю Україну, І намолену провину – При житті. Бо писати-малювати – Все одно, що визивати Імена! А любити і прощати, І до цього причащати – Не вина. P.S. А три листи – із самих ніжних – вкрали люди І розповсюдили для жадібних очей, Які чатують на часи, коли крізь груди Словесна річка перекатами втече. 5 Далекий друже... Сторінки листає грудень. Над чорно-білою Землею – мряка слів. А я вдихаю цю біду на повні груди І видивляюся тебе поверх голів. За мною черга – тих, хто вийшов майже голим. Мене штовхають попід руки до петлі. А біль-зима лягла до ніг, неначе поле, Що пошматоване пінгвінами ріллі. Мене примушують безбоязно ступити. А я не можу, бо надія ще жива. І залишається писати або пити В пітьмі-чеканні на незаймані слова. P.S. Холодно й голодно дуже Бандам пташок. Грудень їх ловить, мій друже, В білий мішок. І заставляє мовчати, Щоб в холоди Їм не вдалося почати Пісню з біди... 6 Я сто разів ходив навмисне мимо столу, Де до походу шикувалися рядки. А я мовчав. І опускався погляд долу. Бо на очах рядки змерзалися в грудки. На то і грудень – Ні бажання, ні сумління... Лишилось сили – задивитися у скло На сиве небо, де вже соте покоління Прозорих хмар від падолисту підросло. Вони приречено збираються у зграї, Допоки виснажений вітер не займе До горизонту, де кордон надвоє крає Моє життя, від несподіванки німе... Від половини, що лишилась в Україні, Святі плітки канонізованих подій Давно розходяться... Ви бачити повинні Квадратні кола на освяченій воді. А половина, що лишилася зі мною, Мене підтримує під руки, як сліпця, Що не натішиться абстрактною весною Лиш за тепло, що доторкається лиця. P.S. Я живу у вигнанні – Сам від себе, Випускаю з кліток дні В синє небо, Й виглядаю із вікна Сьогодення У якому – лиш вина За натхнення. 7 Ховайся, друже. Грудень – білий злодій – Шукає всіх прибічників тепла. А що простить – надіятися годі: Він син зими, зима ж на тебе зла. Вона здіймає крила, як заграву, І їй зо всіх потрібен тільки ти, Бо тільки ти по зоряному праву Допомагав нести мої хрести. Шануйся, друже... Низками історій Лишай пташині знаки і сліди, Почни одну з незайманих Love story – Одному важко зиму перейти... ...Сто днів зими несуть її клейноди. І ця юрба затягує пісні Про холоди, покладені на ноти, Що ще з весни грозилися мені. І я один, на березі дроги, Для мапи суму – вікнами очей, Вбираю шлях, яким у сни потрохи Оце бліде видовисько тече. А з того боку – вигадані друзі, Для непричетних – зовні – неживі, Одним рядком навік завмерли в русі: Від віри в світ – до світу в голові. У тих світах не вірю у слова я, Бо вже окріп самотністю, Й пусте, Якщо ніхто із мертвих не сховає, Коли зі сходу суржиком мете. P.S. В моєму напрямку зима Зробила кілька кроків І зупинилася сама На сто холодних років. А я стою на цій межі, Приречений до віри У те, що ми навік чужі Й поріднені допіру. 8 Іди до лісу перед святами, мій друже, І вбий ялинку. Не зі злоби – для краси. Колючим сестрам залиши безвинну душу, А мертве тіло до господи принеси. І починай свою небіжчицю вдягати, Із розрахунку: кожен день – що новий крок, Щоб Святорік прийшовся точно на дев’ятий – Подвійний привід лаштуватись до зірок! На сороковий я приїду в Україну. Лиши горілки та об’їдків. І тоді Ми поховаємо загублену дитину І покладемо на могилку їства ті.... А поки – небо провисає , як вагітне. І ті, хто знають – не намоляться на плід. Бо плід – зі слів. І кожне слово вчити гідне. Чи заморозити відречених у лід. І я вважаю, що загине половина. А із причетних до богеми – майже всі. І пані Смерть у цьому випадку не винна, Як пріснопам’ятні гадюки у вівсі. Та ти не бійся. А спитає хто про мене, Скажи – приїду, подарунків привезу: Тобі – себе, Домашнім – щастя безіменне, Ялинці – спокій, Смерті – сріблену косу. P.S. Що заставляє писати В небо листи, Чи не бажання сказати: Друже, прости. Чи не потреба сплатити Давні борги, Щоб не примусили пити Сни-вороги.
|