Мов потертий жетон метро —
на лежанці — де все даремно —
під дірявим хистким шатром
сонно лежнем лежить арена…
Вдячно лускає тут глядач
між лушпиння насіння в лузах.
Зрідка всі ми — хоч стій… хоч плач —
заглядаємо в цирк ілюзій...

Хтось сумлінно гребе веслом…
Хтось чекає свого й одного…
Цвях програми — великий слон —
піднімає серйозно ноги…
Значно менший нащадків ріст
між Ікарів або Дедалів…
Лиш наїзників сонми скрізь —
наїжджають сильніш дедалі...

В трупі цирку, де бос — терпуг —
киньмо погляд в відкриті двері —
є тут всі — від ручних папуг —
аж до клоунів чи жонглерів…
Хто він — тиха вода чи глек…
Частка цілого… Ціль чи кулі...
Майже завжди несе жонглер
замість глузду вуаль в баулі...

Зачаровує легкий крен
вогняних траєкторій злетів —
що ширяють на тлі арен
в піруетах простих предметів...
А серпанки вуалі вслід
під блискітки хистких резонів
переходять з арени слів
у туманні діапазони...

Все спливає в спокійний став…
Давній звичай на спуск завіси...
По закінченні всіх вистав
кепку втоми жонглер повісить...
Лиш тоді — під тремтіння ніг —
він подумає з щемом вірчим:
«Я також все робив — що міг…
Хто прийде — нехай зробить більше...»