По селах наших у чужій неволі, щоб не ридав між бань святих подзвін, колись ми зводили у Дикім полі не просто вежі, а сторожові. Йшла татарва — і загорались віхті, і чорний дим котив під небеса, тікав до схову той, хто встиг добігти, козак здіймав шаблюку на ординця сам. І ранок шлях пускав в галоп за ніччю, а ніч усі байраки розбудила, і відступала татарва із нічим, І коні гризли на скаку вудила, Молились люди, як уже належить, і дякували Богу, як і завше. А в полі дикім догорали вежі нараз пів-України врятувавши... Потому вже не татарва, а гірше: орди нової не нова навала, між селами і в селах вежі звівши, пів-України з веж тих пантрувала. У тридцять третій голод падав ницьма мій родовід за крок од колоска, а зверху упереджена рушниця косила із патронів ВЧК. В такій нужді не схаменешся раптом, що ми вже для нащадків неживі. Нам чола обнесли колючим дротом, на вишки спершись на сторожові. Тепер навіщо: хто ми? йдем куди? Якщо вже табір, то до скону табір. В державі цій один енкаведист перестріляє всеньке наше стадо. Вже не молились навіть, як належить, не скаржились і не кляли, як завше. За нами всюди кантувались вежі, нараз всю Україну розтерзавши. В собачий вік завили по-собачи між реп'яхами перегнилих літ. Таких падінь важких ще світ не бачив й тортур таких не відав той же світ. І все ж за мертвих! Все ж і за живих! Є істина просмалена одна: як не зведемо ми сторожових високих веж, то їх зведуть на нас.
|