ПЕРЕМОВИ: СОПІЛКА ДЛЯ ХЛОПЧИКА
***
Спиняємось перед клумбою.
— Квіти ночами
від власного запаху
прокидаються, —
натхненно просторікую.
— Спіть, люди, спіть.
Навіщо вам знати,
як страх пахне?! —
голос у хлопчика безбарвний.
Не зважуюся глянути
йому в лице.
По спині мурашки біжать —
лапки холодні.
***
Бабине літо.
Хлопчик павутинку
впіймав:
— Сонце на зиму линяє.
***
— Чуєш? —
запитує хлопчик.
— Ні, не чую.
— А квіти чують,
як у дзвонаря
під ногами сніг рипить.
Осінь.
***
— Люди розмовляють так,
що якби відповіді
звучали раніше,
ніж питання,
ніхто б не помітив.
— Ось ти, ночами не спиш,
щодня на дорогу виходиш,
подорожніх перепиняєш,
про світ розпитуєш,
а сам чекаєш того,
хто прийде
і розповість тобі
про тебе.
І навіщо я його зачіпав,
нехай би собі грався.
***
— Час біжить.
Швидше, швидше, швидше...
Не одного чоловіка
равлики затоптали.
Коли поставлять
нас лицем до істини,
як до стіни, усвідомимо,
що таке вічність.
А я ж тільки
запитав у хлопчика,
котра година.
***
— Що таке час? —
запитую в хлопчика.
— Час — це ми.
— А хто такі ми?
— Ми — вбивці часу, —
і годинника
до вуха тулить.
А в годинника
повен живіт цвіркунів.
***
З Новим роком!
З новим щастям!
Піднімаю бокал
з шампанським.
А вранці прокинувсь —
як точила душу
самотність,
так і точить.
— Дарма ялинку зрубали, —
зітхає хлопчик.
***
Раз по раз
зиркаю на годинника.
І сам не знаю,
чи кваплюся куди,
чи чекаю кого.
Хлопчик на мене
очі скошує:
— Звіряються
сонце з соняхом:
у часу немає нас.
***
— Одні шукають себе,
інші шукають Бога.
Хлопчик зауважує:
— Не можна знайти себе,
не знайшовши Бога.
Бог до людини ближчий,
ніж вона сама до себе.
***
Сидить жебрак
біля церкви.
Аби тільки кинув
добродійник
монету до капелюха —
щораз у гніздо
пташине влучає.
— Не сіють птахи,
не жнуть,
але й вони
у вирій літають, —
хлопчик зітхання стримує. —
А ти кажеш: манна.
Кинув доброчинець
жебракові копієчку —
весь світ завмер,
за монетою стежить:
орел чи решка?
Кожна монета
зозулі віку вкорочує.
Вивернув хлопчик кишені.
Птах жебракові
очі крильми затулив,
щоб соромно не було.
***
— Ось вони ідуть.
У них все є.
Їм нічого не треба.
До криниць
вони приходять
з повними відрами.
Їхні відра
не бувають порожніми,
з їхніх відер
не хлюпає...
Чому ж вони такі вбогі?! —
вигукую з пафосом.
— Усі ми в Бога, —
відказує хлопчик. —
І такі, й інакші.
Бог усіх терпить.
***
— Хто без гріха —
нехай першим
кине камінь, —
цитую Святе Письмо.
— Хто кине
камінь першим —
той без гріха, —
повторює за мною хлопчик.
Ті ж самі слова,
тільки в іншому порядку.
***
— Дочок заміж
за Сторожа Світла
віддають, і нікому
на гадку не спаде,
що коли прийде
Визволитель Світла,
може статися,
що й він неодружений, —
хлопчик замовкає.
Я також мовчу.
З таким виглядом,
начебто все розумію.
***
Чоловіки вітаються,
одні одним руки тиснуть.
Хлопчик стежить:
— За тим, як чоловіки
подають руку
для привітання,
їх можна поділити на типи:
котрі подають руку
долонею донизу,
як для поцілунку —
священики,
котрі — долонею догори,
як за подаянням —
жебраки.
— Але ж є ще треті,
що долоню ребром тримають.
— Це ті,
що священика з жебраком
утримують,
число їх — тьма тьмуща,
ім`я їм — Яквсі.
— А ти як вітаєшся? —
не втримуюсь від запитання.
— Здалеку.
— А коли зблизька?
— Кивком голови.
— Чому?
— Бо руки за спиною
зв’язані.
***
— Cьогодні вдосвіта
я бачив у небі людину.
Вона летіла.
Хто б це міг бути?
— Якщо чоловік — ангел,
якщо жінка — відьма, —
відповів хлопчик
і побіг гратися.
А я замислився:
було це питання-жарт,
чи жарт-відповідь?
***
У хлопчика в табелі:
"Поведінка незадовільна".
Батьків до школи
викликають.
— Не можна
говорити правду
і залишатися ввічливим, —
незворушно
констатує хлопчик.
***
— Виріж мені сопілку, —
просить хлопчик.
— Ти хочеш навчитися грати?
— Я хочу, щоб хтось мовчав,
коли я буду говорити.
Я й не помітив,
коли він виріс.
|
