ПЕРЕМОВИ: ЗАМІЖНЯ ТРАВА *** — Не бійся мене, — кажу, наближаючись до хлопчика. — Чим налякаєш людину, котра щодня віч-на-віч з собою зустрічається? — відповів хлопчик і навіть не посміхнувся. *** — Що ти цілими днями робиш у бур’янах? — запитую в хлопчика. — Ховаюся від риби. — Нема ніякої риби. — Але ж будь-якої миті ми можемо її вигадати. *** — Навіщо жити, якщо життя може приснитися? — запитав хлопчик. Вислухавши моє довге пояснення, тільки позіхнув. *** Люди вибирають слова. Хлопчикові дістаються ті, що після всіх лишаються. — Чому ти завжди мовчиш? — запитує дівчинка. *** — Нечемно мовчати, коли до тебе звертаються, — виховую хлопчика. — Але ж хіба я не озиваюся, коли говорять не до мене? *** — Скільки людей — стільки й шляхів. — Навіщо ж було залізницю будувати? Хлопчик зі школи двійку приніс. *** Хлопчика образили. Зачинився в темній кімнаті. — Люди не заважайте мені вас любити. *** Дорослі гомонять. Хлопчик: — Слова, наче поплавки на хвилях тиші. — Я за своїми словами до самого дна пірнаю, — наче про дворянський титул, нагадую хлопчикові, що я літератор. — Дно тиші — мовчання. Слово не мовлене, але почуте — істинне, — не знати чи й почув мої слова. Не знати чи й свої вимовив. *** — Хто твої друзі? Вимова у хлопчика трохи повільніша, ніж звичайно: — Достоту знаю, якщо у вечірніх сутінках, в порожній кімнаті плеснути в долоні — ніхто не прийде, але ж людині властиво помилятися. *** — Ти вже бував у райцентрі? Хлопчик крутить головою і дивиться у далечінь: — Із заплющеними очима пройшов би весь світ, і не спіткнувся — такий знайомий, але обов’язково об щось перечепишся — такий тісний. *** — Ну, ось і весна, — показую проліска. Хлопчик на сонце мружиться: — Що рік, то більше людей, для котрих птахи з вирію — переселенці. *** Весняні струмки. Хлопчик паперові кораблики пускає. — Навіщо ж книжки дерти? — докоряю. — Хто б тоді знав, що ти вірші пишеш? *** Весна. Кохання. У хлопчика очі зволожилися: — Береза вени порізала. *** Хлопчик з дівчинкою привітався — не відповіла. — Жінка — це те ребро, за яке чоловік на гак підвішений. *** — І яблуня цього року не цвіла, і мама не сміялася, — нарікає хлопчик. — Рано ж бо ще. — Тільки не для того, хто прийшов яблуками торгувати. *** Садівник стоїть посеред саду із заступом та сокирою. Хлопчик яблуню обійняв: — І пізнають дерева добро і зло, і стануть, як люди. *** Хлопчик вголос розмірковує: — Втікаю від людей до лісу. Від кого ж дерева з лісу втікають? *** Великдень кожному по яєчку роздав. Хлопчик свічку запалює. — Чия крашанка міцніша — той і не ївши. *** Місячне світло з даху капає. Соловейко заливається. — Перепис населення проводить, — пошепки мовить хлопчик. — Котра душа не відгукнеться — пропаща. *** Йдемо сінокосом. Стерня колеться. Хлопчикові сумно: — Трава заміж вийшла. *** — Душа квітки — запах. — Людині тільки дай, куди носа встромити, — каже хлопчик, відмахуючись від джмеля. *** Хлопчик сміється. — Щоразу, як мама помиє підлогу — небо світлішає. *** Хлопчик відібрав у дівчинки люстерко і пускає їй в лице сонячних зайчиків. — Вона тобі подобається? — жартома підморгую. — Істина дивиться в дзеркало — і не бачить себе, ми бачимо себе в дзеркалі, але не бачимо дзеркала, — повертає дівчинці люстерко. — Мені подобаються сонячні зайчики. *** Відчуваю на собі погляд хлопчика. — Ти хочеш мені щось сказати? — Ні, я хочу тобі щось відповісти. *** — На жодне зі своїх запитань я не знаходжу відповіді, — зізнаюся хлопчикові. — А я на свої відповіді не знаходжу запитань. *** Мати хлопчика шпетить: — Спочатку подумай, а тоді кажи. — Якби ви знали, що я подумав, а не сказав, ви б мене не сварили, — а сам чомусь на мене позирає. *** Хлопчика гуляти випровадили. Батько з матір’ю сваряться. Дивиться повз мене: — Самітник до себе звертається: будьмо взаємно ввічливими — і не знаходить розуміння. *** Хлопчик руки до кишень сховав. — Я кажу: так, а ви це тлумачите як згоду. *** — Де бабця? — звертаюся до хлопчика. — До церкви пішла. — А ти чому не пішов? — Я в Бога всюди вірую. *** — Без віри людині ніяк не можна. Хлопчик міряє мене поглядом: — Вклякнув чоловік перед вікном, як перед іконою. Хто перший зазирне, тому й помолиться. *** — Якщо день — темрява, то яке ж тоді світло?! — вголос подумав хлопчик. — У ангела з крил пір’я надерли, подушок наробили. Спить чоловік, а в голові — темрява. *** — Один чоловік з брата жили тягне на тятиву для лука, інший — на шворки для хрестиків нагрудних. Котрий із них твій ближній? — цікавиться хлопчик. *** — Вона мене не розуміє, — скаржуся хлопчикові. — Якби не стіна між нами, на чому б ми малювали вікна? *** Хлопчик штани порвав. Дівчинка співчуває: — Ох і перепаде ж тобі! Хлопчик під ніс бурчить: — Віднесли небо у ломбард — і грім нас всіх не вдарив. Дівчинка образилась: завжди він про щось своє. *** — Людина завжди має свободу вибору. Хлопчик у небо дивиться: — Пташка на волі живе, а воля — в моїй руці. Коли захочу, тоді й упіймаю. *** — Кожен сам вибирає свою життєву дорогу, — озвучую тезу, але хлопчик збиває мене з пантелику: — Дорога — це поводок. *** — Кожна людина — це історія, — правлю хлопчикові. — Якщо кожен розповість мені про себе, чи зможу я собі простити, як прощаю їм своє мовчання? *** — Неможливо збагнути величі всесвіту. — Хлопчик куряву розрівняв, хворостиною цятку позначив: — Всесвіт — це крапка зсередини. *** Не пишеться. Йду шукати хлопчика: — Чи знаєш ти, що таке творча криза? — Ні, не знаю, — продовжує колупати палицею в землі. — Якби ти вмів криниці копати, то й ти не знав би. *** — Вірші з болю народжуються. Хлопчик не вірить: — Якби пальці однієї руки, причавити дверима, чи зміг би ти другою вірші писати? Ніколи не знаєш, жартує він чи серйозно говорить. *** Вирушаємо з хлопчиком на лови метелика небаченого. — Нелегко змалювати метелика, коли не бачиш його, навіть, якщо він уже тобою впійманий, — каже хлопчик і заплющує очі. — Отака вона поезія. *** Боцюн по коліно у воді стоїть, жабі сховатися ніде. — Озера замулюються. — Земля очі на людей заплющує — дивитися боляче, — каже хлопчик і пише щось хворостиною по воді.
|