Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.