Життя біжить через щоку сльозою,
в куточках уст збирає втому час.
Від подиху тремтить в руці свіча,
ота, що не ятрить, а гоїть.

Припали до ікон щокою,
ховаємо печаль за образи.
Нас доля б’є свяченою лозою,
та не стачає їй лози.

Нас доля б’є, а ми лиш б’ємо посуд.
Встеляють шлях наш черепки та скло.
Ступаємо, а ноги наші — босі.
Щасливі ми, на щастя, як на зло.

Чумацьким шляхом котяться вози —
аж гай шумить, аж сорок лун над гаєм.
З возів нас пращури вітають:
«Боже, поможи!».
І Бог нам помагає.