Ванда НоваКазка про НічУ ліс - де ховають гриби капелюшки яскраві,
і зирить сердито із гілки насуплений сич,
і шкіриться вовк імовірно поживній потраві,
ступаю, киваючи всій неприхильній ораві,
все глибше - бо в гості запрошує подруга-Ніч…
Свій острах в кулак - і у хащі глибоко порину,
допоки не спиняться ноги у місці отім,
де праліс голубить її клишоногу хатину.
Зустріне ґаздиня мене близ похилого тину,
від радості скрикне й потягне по-дружньому в дім.
Присяду за стіл, і кобіта почне оповідки.
Від щирих зізнань у полоні старого вина -
мурашки по спині, і навіть подекуди бридко
від пакостей всіх – та кому ще про біди і бідки
свої розкажу?... То ж доп’ю її сповідь до дна.
Кинджал і отруту між складками чорного крепу
готує веронським коханцям підступна давно,
лаштує Трістану й Ізольді чергову халепу,
і ревнощі вбивчі вселяє в Отелло-причепу,
краде кольори у героїв німого кіно,
Лауру - красуню Петрарки – недугою губить,
лоскоче розлуки пером Пенелопу у снах,
розбурхує полум’я, мідні розжарює труби,
гидливо стуливши свої неціловані губи,
овва! - дику вдачу і водам дарує вона…
І регіт скажений її обізветься раптово -
урветься аж вервечка ніжна пташиних пісень,
лиш ухнуть, під стріху забившись, пробуджені сови…
-Чому ти закоханим капостиш знову і знову?
-Та заздрю.
Сама ж безнадійно
закохана
в День…
|
2008 © Ванда Нова |
