Перерухавши всіх недоторканих, їхні тіла повернувши угору лицем, ти лишаєшся сам – наодинці із ніччю, де на кінчиках зір повисають шляхи.. Ти минаєш себе, своє місто, країну, свій простір і час, все своє – підтюпцем. Ти почуєш ім’я своє. Ти не обернешся. Хай вони думають – мертвий, глухий. Кінчики свіч, як ображені янголи, тихо гортають обтріпані тіні. Так любовно кусають пучки сторінок і простягнені в небо скривавлені пучки. А вони проминають тебе: і зрадливі, і жорстокі, й закохані, й люті, і вірні, і немов кулемети, останні присяги відстрочать на білих бинтах авторучки. І згадають сьогоднішнє сонце, зібравшись на свято вчорашньої темної ночі, і дівочі вуста, як діра у землі, проковтнуть білий кінчик твоєї дороги. Ти сягнеш у неходжене, тепле, прозоре, мечами озброєне тіло жіноче, а сягнувши у себе, потрапивши в себе, запавши у себе, не знайдеш нікого. Світ – солома, світ – світло, світ – відблиск кострищ, світ – обпалені коси вінком, і в танок, світ – померла трава, в котрій ягідні гнізда і грудки пташиного посліду. Тут помирає, гниє, розкладається, пріє і пухне, і знов оживає зерно. Тут новим королевам корони із квітів на жовтих тарелях із кості несуть.
|