Ірина Шувалова***гроза пішла за темний мур дахів,
де все сидять безсонні наші ночі
і блимають проваллями очниць.
де білі тільця байстрюків-гріхів
одне об одне обігрітись хочуть,
вовтузяться, упавши долілиць.
там кілька несвяткованих річниць
сидять і мовчки розпускають коси -
так, наче хтось їх знову заплете.
там хтось шукає в сутінках суниць,
там хтось в пітьмі так жалібно голосить
і називає імена дітей...
там ще така густа трава росте,
що в ній, мабуть, не шкода і померти,
не шкода в ній згубити імена.
така трава, що забуваєш все -
немов її посіяли посмертно,
немов над нами виросла вона.
гроза пішла. за темний рубікон
своє важке поволочила тіло,
поколоте стернею древніх міст.
а місяць вибіг в білому тріко -
і ми аплодували, як уміли,
та все одно він втік за небосхили,
грозу вхопивши за вогненний хвіст.
(мій чорний день, поклич мене, поклич
тоді, коли втомлюся опиратись,
коли помре нарешті телефон,
коли листи зітруть мою адресу -
таки задовгу - зі своїх грудей,
коли забіга домом пустота
і біля ніг стогнатиме голодна,
і гризтиме за пальці уві сні,
коли сліди, що їх лишаю я,
тікатимуть налякано від мене,
ховатимуться в шафах і столах,
коли всіх блазнів, всіх моїх п'єро
металом нагодують на сніданок,
коли вже юдам цілувать христів
часу не буде і жалю не буде,
коли себе втомлюся обіймать
межи сирих і мертвих простирадел,
коли не буде вже про тебе снів,
не буде снів уже ніяких - тільки
стирчатиме скловата з-під повік,
коли всіх фільмів, всіх найліпших книг
замало стане, щоб прогнати темінь,
що залягла у скриньках передсердь,
тоді вже я не побоюся смерті,
я буду йти і в темряві світитись,
я буду майже вже одна із зір,
і морок не гарчатиме вороже,
а підійде й лизатиме долоні,
аж доки плоть не злиже до кісток,
та дав би Бог хоча б кісткам спокою...
коли гроза навалиться горою
на два мости моїх безсилих пліч,
мій чорний день,
поклич мене,
поклич...) |
2007 © Ірина Шувалова |
