В мулі іскристому топляться муляжі,
Рук, ніг, очей і облич миготіння ватне.
Десь хтось маленький корчиться на рубежі,
Скинути шкіру свою сам із себе нездатний.

Здатний лише на потворний малесенький жаль –
Той, що із горла вперто, як виразка, пнеться.
Знаєш, простять і його. Вже льодяний скрипаль
Натягує струни на мертвий провал свого серця.

Спи, недолугий! Тепер ти у танці дерев
Мертвих – уже не сокира, а зламана гілка.
Бачиш, для тебе палац, у якім дотепер
Ти не посмів би й рукою торкнутись одвірка.

Тоскно в нім плаче холодна скрипкова душа,
Світить крізь стелю обличчя похмуре і мудре...
О, якби тебе поклали тут – як ти б лежав!
Як попід ноги Господні постелене хутро...

Але ж тебе не постелять. Ти в тіло умерз,
Зрісся з собою, як, може, ніколи до того.
Спи, недолугий! Колись, замість лютих химер,
Прийде до тебе у снах відображення Бога.