Микола ШошанніТВОРЧОСТІЗ напівреальних снів… від радості чи горя… в якийсь один із днів… в якусь одну з годин в корабликах своїх виходим з моря в море ілюзій чи гордині... всі рівні — як один. Хто не стерпів удар в пах совісті солдата — довічно волоче тягар пробоїн дна… Ще інші взяли курс будь-що себе продати — і купка мідяків є красна їм ціна… Минемо вдалині ми сонми ліктів здібних — де в курнику за склом зачинених дверей пухких індиків клан клює собі подібних і топче небуття колег... або курей. Поволі далі ті відходять зліва й справа — хто розум за бортом залишив у юрбі… Чи вибратись не зміг з-під хвиль хисткої слави з причесаним хвостом поскубаних чубів… Ще далі доля вже між тих, хто все ж зостався — вставляє крапки всім на прописи потреб і в трюм розкішних трун спускає всіх, хто здався — і їхні дзеркала вкриває чорний креп... Змикають хвилі плин над головами сили — що в непокорі йшла... А тихий прес-реліз, бува, зростає в крик: «Це ж ми... його топили…» І краплі суму з рік впадають в море сліз… Що далі… Голос риб... І душ пориви ратні — що стукали завжди в земну й небесну твердь... А сонми таємниць ховає тиша ватна… Немало таємниць також у слові «смерть»... Та в пошуках глибин вслухаюсь в недосяжне — як тьохкав десь в надрив чиїхось нервів трос… Хто залишив круги — не розплескавши Справжнє... одні з небагатьох... — де небо й альбатрос... Дай, Боже, і мені пройти тини і граблі — щоб поклик до висот не блід і не тьмянів… Аби кудись доплив і мій слабкий кораблик ще в відліку земних моїх років чи днів… І щоб ніщо думок не стримувало руху… Щоб — в Істу Горню вись поглянувши здаля — з’єднати суть глибин і всі висоти духу… Щоб вище і вперед вів наш Чумацький Шлях... |
2003 © Микола Шошанні |