Юлия Бережко-КаминскаяВ дорозi
Вже по хатах розходяться зорі
З вечорниць, мов веселі дівчата.
Розпливаються фарбами тіні, -
Це малює туман акварель.
Я дев`яту годину в дорозі
І ніяк ще не вляжуся спати.
Поїзд мчиться і мчиться між сосен,
Мимо лісу, полів і осель.
І все те, чим жила я учора –
Це легенда, не сказана мною.
І все те, що схвилює сьогодні –
Ненаписані вірші мої.
Де ж перон мого вбогого міста
Із кіосками і метушнею?
Як я хочу ж бо руки замерзлі
Простягнути сім`ї!
І нічого не зміниться потім –
Ті ж злітатимуть з рельсів ворони,
Ті ж стоятимуть натовпом сосни,
Йтиме сонце у високість.
Знову будуть ночами снитись
Метушливі старі перони…
Я і досі не можу звикнуть,
Що вже вдома я просто гість.
|
2001 © Юлия Бережко-Каминская |
