укр       рус
Авторов: 399, произведений: 37729, mp3: 330  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2016.05.11
Распечатать произведение

Игорь Павлюк

Уривок із роману у віршах «Паломник»

Пішов сніжок.
Тепліє на душі.
Безвітря.
А гудуть правічні сосни.
Лягаю і встаю з пташками – в шість.
Весна... а починається із осені:
Такі самі дороги і ліси.
Порожні гнізда.
Небо пахне хлібом.
Мов на могилі мами ніжний син –
Безлистий клен...
І зовсім гола липа.

Ще журавлів нема.
А голоси
Уже їх чує серце нетутешнє,
Що далі битись вже не має сил,
А зупинитись хоче під черешнею,
Яка заквітне, як її пра-пра
Цвіла й родила,
Єву пам’ятає...
Ну, словом, –
Як прийде моя пора,
Яку нехай Всевишній вибирає.

Аз грішний із корчми у церкву йду.
Сліпе звіря душі шукає броду.
Не скоро ще у райському саду...
Не ясно, чи ж у пам’яті народу...

А тут пекельно часом, ого-го...
Цвіте зоря, як перекотиполе,
І п’яниці валяються кругом,
Що не в ладах з густим душевним болем.

Я можу бути також серед них.
У цих кривавих відсвітах епохи
Найменше, може, саме їх вини,
Бо ж п’ють царі, поети, скоморохи.

А світ цей, світ цей –
Сни отих дерев,
Що посадили пращури тихенько,
А вороги шипіли, що помре
Вкраїна-ненька...

* * *

Печаль і вітер.
Лебеді хаток,
Що притулились до ялин і кленів.
Мене відчують через років сто
Ген золотий і генії зелені.

І зрозуміють, як сльоза сльозу,
Як іскра – іскру,
Як вітрисько – подих.
Мене, напевно, також повезуть,
На грудях склавши руки, до природи.

Моя ж бо мама –
Вже давно Земля.
Її душа мене до себе кличе.
Як з вирію Вітчизна – журавля,
Як я зі сну сумне її обличчя.

А в цім бутті в нас барство, рабство, бар...
Душевні рвані рани лиже море.
Десь там, за ним, кричать:
«Аллах акбар!»,
А тут:
«Ісусе! Поможи – бо горе!»

Тут п’яні пальці не знайдуть акорд –
Отой, єдиний,
Що єднає сфери,
Бо ж посеред ченців і держиморд
Не так то просто
В мезозойській ері,
Коли вона прийшла по колу знов
І динозавром в кров мою кричала.
Та розуміла все прадавня кров,
Яка не знала ще свого причалу.

А тут і перша старість на порі.
Назад погляну – Боже мій...
Аз грішний.
І вірш мій на березовій корі,
Можливо, прочита колись Всевишній.

Простить мені?..
Бо вірш – молитва теж.
У ньому славив я творіння Божі.
Усе тоді було мені святе:
І Сонце, й пташка, і колючі рожі.

Тепер – немов заснув я у човні,
Який пливе за течією, в море.
І світиться весна у глибині –
Немов сльоза Ісусова прозора.

Немов пір’їна з ангела крила,
Зоря спада у тишу вечорову.
Вечеря пахне на сільських столах.
Жене із паші хлопчичок корову.

Тремтить від щастя сонячна вода,
Так глибоко, наскільки є... настільки
Лелеченят голівки із гнізда
Стирчать, немов пришельці із «тарілки».

Веселка звуків, запахів чудних
У нашім світі пластиковім, ріднім.
Совина совість плаче від вини.
А там десь, в церкві, гірко плачуть відьми.

Вони теж мають право покаянь.
Не нам же Божий промисел читати.
Люблю Ним світ сотворений і я.
Люблю його, не знавши мами й тата...

Були мені за них зоря і клен,
Вогонь і вітер, журавлі і леви,
В яких дзвенить земний наш спільний ген,
Ведеться Родове єдине Древо.

Природа плаче – плаче і душа.
Сміється Сонце – благодать серцева.
Мов сонячний зайчисько із ножа,
Мій вірш граційно плава по деревах,
В яких назустріч зорям сік сичить,
Доводячи єдиність всіх і всього,
Що мить – то вічність і що вічність – мить,
Бо все відносно тому, хто під Богом.

І все конкретно тому, хто такий:
Встає з Всевишнім і ляга в молитві.
У нього рай на відстані руки,
На грі він наблатикався й на битві.

У нього трудне щастя із Землі.
Летить печаль, як листячко осіннє.
Чого ви, люди, так до нього злі?
А врешті, хай вже...
В тім його спасіння.

* * *

Його життя, велике і тяжке,
Мов носоріг, біжить –
Так тяжко-швидко.
Хтось дивиться на мене й каже: «Кельт...
Йому в болоті цім суспільнім гидко.
Який там кельт?
Волосся золоте –
Немов трава підводна окаянна.
І вікінга постава...
Й груди теж...
Душа ж козацька,
Гостра й покаянна».

Про мене різне теж на язиках.
Ножів у спину не уникнув також...
Тече крилом увись моя рука.
Ще серце прагне кревної атаки
За те майбутнє...
Бо ж сучасся зле.
І не повернеш вітряне минуле.
Ворона біла.
Чорна чайка.
Лев.
Вже радуйся –
Коли хоча б обнулиш.

Я ж силою своєю оп’янів.
Був на вершинах,
У найглибших прірвах,
Серед бомжів і поміж тих панів,
Яких сам біс із горла часу вирвав.

Усі шукають самозабуття –
Хто у горілці,
Хто в бою,
Хто в храмі...
Хтось душу від Всевишнього відтяв
І хамам роздає по міліграмах.

А я пишу...
Листи, казки, пісні...
Історію епох і мемуари –
Як був я під конем і на коні,
Як чарував і сам ізвідав чари.

Як мертві квіти пахнули тоді,
Коли хтось кров висвячував на продаж.
Ходив, мов дим по річці золотій
І ждав чогось – як навесні природа.

Як сніг від холодів рятує плоть,
Так гріли душу кпини і безлюддя.
А я чекав: із раю, з НЛО
Прийдуть колись душі моєї Судді.

То ж дні мої, немов сліпі в лісах,
Ішли та йшли...
І падали...
І бігли.
Світилась по-церковному краса
Дурного цвіту і плодів достиглих.

Я ж вірш писав, як пташка в’є гніздо.
Ніж між словами не просунеш – густо.
На років хоч би тисячу, хоч сто
Щоб їх любили
У книжках і усно.

А Інтернет на пошуку «Павлюк»
Щоб видавав, що був такий у світі...
І в коментах щоб –
«Я Тебе люблю»...
А далі – вітер.

Космічний вітер.
Людство в небесах.
А на Землі лиш наші кості й камінь.
У смерті, знаєм, теж своя краса
Сотворена Всевишніми руками.

Все більше тягне в церкву, ніж в корчму.
Хай Бог боронить, щоб судити інших...
Хто десь поліз в комуну, на куму
І сироті, вдові поможе він же.

Несу в собі трагедію, як хрест.
Царі і гендлярі несуть так само.
По вертикалі Шлях не має верств.
А храм для тіла –
Це душевний замок.

Я на «широку ногу» в світ живу:
Вже дев’ять літ –
Між Києвом і Львовом,
Допоки ляжу в золоту траву,
Яка чека метелика, корову.

Свята тривога богошукача –
Мов дерева, що на соборі древнім.
Як в інопланетянина очах –
Його боги такі ж сумні і кревні.

Я вірш пишу на музику Землі,
А небо сіє воду золотаву –
Й ростуть хрести і зорі, крила слів,
Що люблять батьківщину, не державу.

Лоскоче душу ангельська печаль
І біла тінь свічі дорогу мітить.
Чекає плоть стріли або меча,
Коли душа збирається на мітинг,
Де ділять хліб, видовища раби,
Раби рабів бажають влади тоскно.
А хтось, як завжди: «От якби, якби...»
Історія ридає кров’ю, воском.

А я вже знаю два святих світи:
Утробу мами і оцей, тутешній,
З яким я після сорока на Ти...
А є ще третій –
Тайний.
Як і перший...

Люблю їх трьох.
А в пам’яті один.
Печально й ніжно згадую колиску,
Яка гойдалась декілька годин...
А потім – вітер...
Холодно і слизько.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ

1

...Тільки нерви здають.
За усмішку дерев
Світ ховає гніздо лелеки.
Тільки нерви здають,
Мов струмки навесні,
Мов коріння світил далеких.

Одкровення мої,
Крові лінія з вас.
Путь гармонії:
Хто ми? де ми?
Переходять зі шрамами
В рок і джаз
Мудрі й світлі
Чиїсь поеми.

Революції, бунти,
І війни ще
Потрясають планету Сонця.
Динозаври зів’яли...
Прозорий щем
В жовтозубих очах
Японця.

О багата Америко!
Бідна ти:
Перша стелиш
Тропар прогресу.
Перша – в СНІДах
І перша
Заходиш в дим
Суєти, склобетону, преси...

А космічний романтик
Знайде в тобі
Все, що Байрон
В папір мережив:
І польоту в незнаність
Вербовий біль,
І монархій
Проклятих вежі.

Негри біло танцюють
Свою печаль.
Всі народи –
Мов квіти в лузі.
І здається,
Що зорям
Мене не жаль,
Та здається,
Не треба друзям.

2

Тільки звірі
В зіницях моїх лежать
І зализують
Рани долі.
А любов, а любов тут –
Як мед з ножа,
А безсмертні –
То душі голі.

А грішніші – справжніші
На цій землі.
З ними легше пробути
Горе.
Он сивуха розметена
По столі,
Як зрадлива сльоза
Покори.

І щасливі старіють,
Безногі – теж.
І красиві ридають в руки.
Щось таке неповторне,
Таке без меж
Є у цьому житті,
Як мука...

3

Президенти чадні,
Ви, гетьмани епох,
Добрі, гірші, лукаві,
Різні...
На камінні прозорому
Мокрий мох
Залишає ваш погляд
Грізний.

Тут історія робиться
Для людей.
Псам – до біса
І Брут, і Цезар.
Діти родяться,
Квіти...
Земля гуде.
Сміх, мов клоун,
Іде по лезах.

А волошкові зорі!
Волошки... вій.
То медово, то знов –
Ніяко.
Дикий космосе,
Бачиш?!
Я свій, я – твій!
Ми з тобою такі
Друзяки!

* * *

Виходжу з віртуалу у реал.
А пам’ять – мов зів’яла незабудка,
Мені шепоче, що я наг і мал.
Моя ж душа – то храм, то псяча будка.

Липка печаль осіннього вогню
Мене зігріє в космосі холоднім –
Як ресторанне в рамочці меню,
Написане для вічності сьогодні.

Двійник душі моєї – океан –
Хвилюється, по-заячи мандражить,
Коли на дні з’являється капкан,
Мов прірва жінки, а чи ікла вражі.

Я старію.
І смерть моя також:
З кокетки-юнки скоро вже бабура.
То ж капають, мов чорне молоко,
Секунди суму в щастя кучугури.

У золотім проваллі самоти
Шукаю сам себе, як точну риму.
Молюсь у зорі: «Господи, прости...» –
Натільний хрест несу у даль незриму.

Де запах звуком вишитим стає,
Де запаслися сіллю й сірниками
Ті, хто свячену воду серцем п’є
І діток пестить крильми і устами.

Поет – торговець хмарами – живе,
Вмира щомиті, хоч не вмре ніколи.
Розливсь Дніпро з його калинних вен
На степ – аж потопилися «моголи».

Я ж Музу, наче люльку, роз’ятрив.
Хороша смерть на Музі... не для Музи...
Кров предків проступає з-під кори.
Плітки кругом танцюють, як медузи.

Піду нап’юсь.
В нас люблять пияків
І убієнних в спину –
Щоби ніж в них...
Піду нап’юся...
Чай вже закипів.
Цукринку кину –
Підуть кола ніжні.

В бутті все більш ціную простоту
І тепле світло –
Тільки щоб не в очі.
Я падаю...
А значить – я росту,
Росту углиб, коли літати хочу.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ

1

Але шкода, що вірші
Рятують лише людей...
Йдуть безногі дощі
На святе безголів’я
Сосен.
У асфальту смолі,
Мов спокутник,
Лежить Антей.
Що потрібно полям –
Осінь віршів,
Чи вірш
Про осінь?

Он розкриті кургани.
Скелети мене й коня.
Зимуватиму вічність
У цьому близькому
Світі.
Гаснуть вічні вогні.
В міжвоєнних отих вогнях
Сиві душі солдат
Перестали уже
Горіти.

Всьому страшно сьогодні
В країнах, яких нема...
Довгий погляд грози
На зашитих вітрилах часу.
Для душі порятунком
Не церква стає,
А корчма-зараза.

Сильні мовчки страждають,
Як звірі, полин-трава.
Тут боятися ризику –
Значить:
Не треба жити!
Хто свободу свою
За дірявий
Кондом продавав...

Ну а хтось і за душу
Не міг ні фіга
Купити.

* * *

Червоний мармур пам’яті віків.
Я був язичник в молодості п’яній.
Тепер по-християнськи постарів.
А час – як пил на чорнім фортеп’яні.

Чи вмію жити?
Я не знаю сам.
Душа не зла у мене, романтична...
А Шлях – мов пальцем пхана ковбаса,
Така, як людство, кров’яна, невічна.

А вічний сон і вічний сум отут.
Мене ніхто не буде зустрічати...
Лиш, як раніше, підійметься ртуть
В осиротілім погляді вовчати.

Бджола сідає на жагучий цвіт.
Поезія – їзда конем в минуле,
Що в мене в серці, те й у голові:
Зітерто, обезболено, обнулено.

Стара дитина, пофіг, де я став.
А хто я?..
З Божим сином йду Додому.
Єдиної коханої уста
Болять мені на серці, в золотому.

Вона мені приходить знов і знов,
Як тепле світло зірки.
Гоїть болі.
Тисячолітні коди «кров-любов»
Торкнулися сповна й моєї долі.

Тепер за все те плачу і плачу.
І слава Богу – що у цьому світі...
Між тим і Тим запалену свічу
Я збережу – як зберігають вітер.

Як зберігають воду у вині,
Кладуть у Землю землю, порох в порох.
Як висота живе у глибині,
Як корінева глибина – у корах.

Скловатяний цей світ уже і мій.
Поезія ж – як музика і міти –
Рятує душу у сумі й тюрмі,
Щоби природно вмерти тілом вміти,
Намилувавшись прірвою цілком,
Жаліючи вовків у зоопарку...
І Землю в Сонці, мов у горлі ком, –
Таланту знак –
Як на конверті марку.

Веселі дітки і сумні дідки.
Переживаю світ цей, пережовую –
Такий солодкий, пряний і гіркий,
Мов перед боєм вечір за розмовою.

Заплаче світлом ранок молодий,
Засуєтяться пташенята в гніздах.
Минуле людства – срібна тінь води –
Лоскоче знов Пегасу мому в ніздрях.

Гортаю фотографії старі,
Що наче жовте листя тополине
У часі – у ліловому Дніпрі –
Невідворотно і тихенько плине.

В густім цвітінні яблуні сиджу.
Її бажання жінкою зробитись,
Її космічний соковитий шум
Зондую серцем – ябком ваговитим.

Поганий жарт утнула доля зла
Зі мною, із поетом, ще в корінні,
Яке росло із генного крила
Без мами і до мами в голосінні...

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ

1.

Ще повстануть і гнані,
Й не стерплять голодні теж.
Скарб Мамая шукатимуть
Внуки далеких внуків.
І залишиться все-таки
Щось на землі святе –
Як-от шмарки дитини
Витруть
Жіночі
Руки...

І свічі силует –
Голубий, мов емаль жаги.
І дідисько, в якого
Пегасик за плугом білий…
Літописець вже спатиме.
Зверху –
Трава і сніги.
На забутому цвинтарі
Бродить сумне весілля.

Ну а нині
Не треба соромитись
Іти на колінах уверх.
На колінах до мами
Чалапають діти
Чудні, маленькі.
Цей літопис вітрів,
Цей Літопис Вітрів
Помре,
Щоб воскреснути потім,
Як зоря за автором
Дзенькне.

Все рослинне – святе...
Все звірине і людське
Бажає битись.
Над просторами цими
До себе пішли віки.
Неопалі зірки
Змусять вітер себе любити,
Доторкнувшись промінням
До тіні душі
І щоки.

Смерть за нами полює.
Собака кричить на скло.
Жовті коні літають
Капустяно-чорним ставом.
Розмиваються межі
Між поїздом і селом.
Трактор риє могилу.
Трактор косить отаву.

Світ, як дзиґа закручений,
Біситься у кінці.
Швидко-швидко гойдається,
Щоби упасти
У спокій.
Тільки руки чиїсь
На чиємусь святому лиці
Промінь раю тримають,
Як берег озер –
Осоки.

2.

...А довіри до слова нема,
Як до крику душ,
Що неначе імперії,
На суєту розпались.
Полюбіть, мої люде,
Душу свою молоду.
То єдине багатство,
Що нам серед нас
Зосталось.

Буду щирий,
Як море,
Багаття
Чи подих зір,
Як легенди, порізані
Чорним польотом грифа.
Зараз вибрані –
Вибрані...
Вір їм, а чи не вір –
Все одно ти самотній
У царстві душі
І міфу.

Чоловіка чоло
В чоло віку
Уперлось дзвінко,
Димні маки цвітуть...
А кругом, а кругом –
Нью-Йорк...

І колючі дроти,
І сріблиться в скелеті фінка.
І зміїться ворона
З украденим
Never more!

Воронятко її –
Кам’яної бабури серце –
Б’ється жовтим листком
У плаксиве вікно ООН.
А цикада-циганка
Спалила дві ночі терцій,
Щоби сивий Сізіф
Порушив Божий Закон.

Ви, селяни, спокійно…
Земля буде ваша,
Ваша!..
А як дзвони запіють,
Земля буде
Всім для всіх.
По-коров’ячи тепло
До гір
Зашепоче паша,
І далекі світи
Попливуть по гіркій росі.

ВІРТУАЛЬНІ ПОДОРОЖІ

Тепер не я мандрую, а думки
І почуттів моїх рядки ліричні –
Одні отут – на відстані руки,
Не видно інших в прилади оптичні.

Де зорі – наче кров на кришталі.
Чумацький Шлях – шнурок лежить без мила.
І голосом весняних журавлів
Із Того світу йде до мене мила.

Багато в серці вічності, але
В руках замало грошей для свободи...
Як добре, що не став я королем,
Не зверху тобто й тобто не на споді...

Самотній, мов у небі космонавт,
Веселий, мов у Бога за дверима.
Шукаю коней серед диких авт,
Немов минуле, мов жіночу риму.

Екзотика часів і просторінь
Уже не манить душу...
Все – мов бачив.
Все більш цікавить те, що угорі,
І те, що знизу...
Врешті, теж, одначе...

Дивитись вгору легше для душі.
Для тіла ж легше вниз дивитись, в прірву,
У крайнім разі – просто у кущі,
Де плід запретний вже до нас хтось вирвав.

Горизонталь і вертикаль єдна
Болючий хрест, який на шиї, далі...
Висить, стоїть, як Шлях, тонка струна,
Не як дзвінкі державницькі медалі.

* * *

Медалей, слава Вишньому, не мав.
Які в поета в світі цім відзнаки?..
Похвалять, обплюють...
Немов зима
Впаде підступно на криваві маки.

Переживеш – то сильний, ні – також...
Хто з них сильніший: чи трава, чи коси?
Збігаючи, вмирає молоко,
Чи, як вода, стає під ранок росами?..

Стає, стає...
Такий закон Буття.
Все вернеться, коли його забудуть...
І ріки – тіні вовчого виття,
І ті, що не воскресли вчасно, люде.

Вони приходять в сни мої, мов... сни.
Мовчать, як риби.
Сльози їх великі.
Не знаю: усміхатися до них,
Чи теж ставати світлом блідоликим?

Я знаю запах смерті, колір теж.
Вечірні зорі душу мою гріють,
Котра дає проміння золоте
Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє.

В глибоких прірвах часто – небо знов...
Сам перевірив, там і там побувши.
Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов,
Мов монолог єсєнінський Хлопуші.

Мов... мов...
Багато мовлено про нас.
Порівнюють поетів, б’ють, рівняють.
Я знаю по собі: не їх вина,
Що на Землі іще немає раю.

Вони опальні.
Всі.
Як і Христос.
Вони глобальні і національні.
Щоб самозабуватись – п’ють «по сто»
Чи курять щось...
Сідають в поїзд дальній.

А поїзд сам на Шлях подібний теж...
На Шлях подібна ж навіть пуповина.

І Божий Шлях в мені не має меж,
Як двоголоса пісня старовинна.

Печаль – зашита ампула в мені.
Між брунькою і жовтим листям – наше...
Вже істина втопилась у вині.
Вже правда й совість – як компот у каші.

* * *

Я вже своє язичество минув?
Як мій народ...
Як, врешті, всі народи...
Сам із собою розпочав війну,
Яка уже до фінішу підходить.

Минуле стер, мов запітніле скло
Вікна старого у дідівській хаті,
Гніздо над нею, наче НЛО,
В якому вікна теж холоднуваті.

Минуле ж і майбутнє – близнюки.
Це знають кров’ю фізик і філософ.

Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
Так швидко й тяжко.
Їх зовемо льосом.

Та, друзі, як зовемо, – все одно.
Секунди ми, піщинки в Універсі.
Ми тонем... і ще не дістали дно...
А де ми є – існує много версій.

Із них я пісню й казочку складу –
Щоби було на ранок і на вечір,
На тихе щастя й на шумну біду,
У час блаженства, гроз і колотнечі.

Одна із версій: ми в кінці епох.
Над нами космос.
Апокаліптичність.
Одні вважають: нас покинув Бог,
А інші кажуть: це обман оптичний.

Бог в кожного ж бо свій в душі...
Нехай...
Там розберуться: хто для нього ближні...
Ти їм усім душевно помахай,
Немов пташкам вирійним рідні вишні.

Бо ж і мене хтось також проведе...
А може, і не буде вже нікого.
Серед оцих, близьких тобі людей,
Які (хто зна?..) знайшли свою дорогу.

Від них отута тільки черепи
В сирій землі зосталися лежати –
Хто пив, курив, стріляв...
А хто й не пив...
Крав мед святий в бджоли і медвежати.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ

Подарунком від зайчика
Будем радіти знову
І нести їх туди –
В синяву, – де лежать діди.
Літописець цинічно
Відмовився б від любові,
Коли б можна відмовитись так,
Як від бороди.

А вона – та любов –
Ох, пече ж вона
Душу-тіло.
Ви лікуєте зіллям,
Селяни,
Свої поля,
На яких прабабусі
Дівчатками
Відбіліли,
А дівчатами ждали
Летючого корабля.

«Поле скошених маків»...
Надії і крові поле...
Брат ненавидів брата,
Коли розділяли вас.
Золотої пшениці і серця
Невільна воля.
Полину і звізди
Над тобою
Фатальний вальс.

Кобзарі та повії
Ховали під тебе вічність.
І гніздились вужі
У зіницях тевтонських кляч.
Вже будинки стоять:
На полях бетоновані свічі.
У пожовклих долонях
Тримає хрести Земля.

Вітряки, вітряки
Білу муку з полів виймають,
Щоби потім... колись
Повернути її навік.
Закопають у Всесвіт
І поле, й пташину зграю,
У космічній пилюці
Згубивши могилам лік.

Знову сієм сьогодні.
Не знаєм, чи будем жати.
Пам’ять держить людей,
Найрідніших в журбі своїй.
Ох, селяни, селяни, –
Настої зорі і м’яти,
Природні аристократи,
Найостанніші слуги й сторожа
Душевних моїх гаїв.

* * *

Ця чорна смуга у моїм житті –
Мов лакмусу шматок на вшивість друзів.
В тінь відійшли ті, що мені «не ті»,
Коханці Музи.

Вже менше п’ю рідкий Вітчизни дим –
Горілку тобто звідусюди, всяку.
Якщо не вмер поетом молодим,
То смішно вже тепер, від переляку.

Я буду битись.
Я ж боєць ще той...
Мене загартували воріженьки.
Скольчужилося на душі пальто
І дух мій став, як дідові обценьки.

Первісний християнин аз тепер,
Що тільки-но з поганства ледве вийшов...
Не зовсім, та стараюся... не вмер.
Відчув, що врятував мене Всевишній.

Але кругом «Розпни його! Розпни!» –
Кричать усі, кого любив я вчора.
Болить, коли ти винний без вини.
Рятують хрест, свята вода, просфора.

Тонка стежина у дідівський сад,
Думки дитячі і юнацькі мрії...
Спасіння – жити вверх або назад,
Вперед – або углиб:
Що більше гріє.

Бо мертва точка –як велосипед:
Стоїть недовго.
Падає без руху.
Приймеш Христа у душу –
Слізний мед –
І підеш до дверей зорі,
За руку.

А мертва точка – то і є життя.
Коли нема ні вчора, ані завтра.
І я уже набувся у гостях,
Де ще горить чиясь осіння ватра.

Ні, не набувся!
К бісу всю тоску!
Іскрити буду попри гниль навколо!
Дивлюся на вогонь і на ріку,
На милу Музу трепетну і голу.

І жити знову хочеться, як там...
В дитинстві, в лісі, серед зір і квітів.
За друзів мати песика й кота.
За ворога – нікого в білім світі.

А світло, світло – це ж бо плач зорі.
А пісня, пісня – плач і радість серця,
Яке, немов дівчИна на порі,
І ножиться, і ніжиться, і сердиться.

* * *

Моя стежина – тінь моя.
Іду.
Хтось дзеркала цілує, хтось ікони.
А я неначе в райському саду,
Де дідові іще пасуться коні.

Дитинство пахне.
Предки тут як тут.
А журавлі – немов хрести соборів –
Зовуть мене у Божу висоту,
Як золота свята вода у морі.

Зорі сльозина солоно димить.
Нема нікого.
Тільки я та ангел.
І мить – як вічність.
Вічність – гола мить.
Хто я в тутейшім табелі про ранги?

Ворона біла?
Чорний бусол?
Клен?
З усім я чую єдність капілярну.
Мене ломило нетутешнє зло
І лярва-пляшка і пляшчина-лярва.

Обмови-брехні в спину пхали ніж...
Хіба мені одному?
Всім поетам.
Повісилася пісня на струні
І вийшла з берегів осінніх Лета.

В азартні ігри з долею я грав.
Минав своє язичество хрестате.
Тепер, як журавлю, мені пора
У вирій готуватися, до свята.

* * *

Я відштовхнувся від глевкого дна,
Сьорбнувши неба, – і побачив світло.
Осіннім тілом, як вода, минав,
Душею залишаючись над світом.

Сакральне і скандальне у мені
Поєднане, як дерево і білка.
Я пів життя свого пишу пісні.
Мене тримають.
Вічності – замілко.

Стою в осінній рамці золотій.
Душі блаженно.
Вірш пишу про вирій.
І на моїй гріховницькій путі
Рослиною хотів побуть чи звіром.

Закопаним живим у Землю буть –
Мов клен чи ясен, чи осіння квітка.
Бо це життя – то танець на гробах
При суддях зранку, ввечері – при свідках.

Гріховних душ розгульна благодать.
Етруське порно, синя мрія риби...
Це все воно – життя: ні дать, ні взять...
За чесний біль Всевишньому спасибі.

Гламурний успіх – клоунський смішок –
Не для поета, посланого Богом.
Це – рак душі...
Поет – священний шок
На злих узбіччях райської дороги,
Яку сплітає доля з пуповин
Людських, собачих...
І пташиних криків.
Ми – віщий сон могильної трави,
Ми – вічний біль земних пресвітлих ликів.

Хтось нас отут вирощує для зір.
Алмази так вирощує природа.
В мені, як у норі, дрімає звір.
А вірш пишу, неначе жінка родить.

Дивуюсь тільки доброму уже.
Немає вчора і не видно завтра.
Життя терпиме.
Доживати – жесть.
Болить душа.
І тіло без азарту.

Нема ні анекдотів, ні пісень.
Скрізь апокаліптично на планеті,
Де кожен з нас колись покине все
З паролем, аватаром в Інтернеті.

А чи не все...
Ці вірші...
Ця печаль...
Цей золотий осінній вітер волі.
Ялинка – як лисичка.
А свіча –
Останній крик,
Що бачили ми, голі.

Немов будильник, вперта круговерть.
Закон води й вогню не переступиш.
А я любив любити все живе.
Історія ж – воскреслі, а не трупи.

МАЙДАННЕ

Майданним димом пройнятий, іду.
Лечу – з гнізда у світлий світ і всякий.
Я кров’ю відчував людську біду,
Не просто затесався у писаки.

Для друга, не для друку, вірш писав,
Коли душа боліла несказанно.
Для когось Шлях – домашня ковбаса,
Для когось Доля – як полозка санна.

Лавровий терен...
Повний постмодерн.
Гортанний сум осінніх незабудок.
Цей час – як вітер:
Він писання стер,
Зоставивши лиш
«Бути – чи не бути?»

Для кого бути?
Бога?
Чи людей?
Талант мій – дар,
А чи земне прокляття?
А був я скрізь...
Тому не був ніде.
По-справжньому поет і, мабуть, тать я...

Адже свій хліб не завжди заробив...
Не завжди пив своє вино і воду.
Закрию очі: як гриби, гроби
Моїх землян,
Братів мого народу...

Вони – межа між світом цим і Тим.
За ними зорі плачуть тихим світлом.
І ми шепочем «Господи, прости!»
Й передаємо їм свої привіти.

Які смішні ці голоси душі!..
Освяченість.
Освіченість – не важить.
І більше значать іноді борщі,
Аніж мечі... на голівоньки вражі?

СМУТНЕ

Знов темний час.
Заразний сміх епохи.
Вертаємось назад – у сталінізм.
Історія по колу йде до здоху,
Зоставивши лиш пісню у мені:
Немов ріку – печальну,
Як струмочок –
Таку веселу.
Віє, виє, в’є
Пекельним снігом просто мені в очі,
То вороном стає, то солов’єм.

Мені ж болить безвір’я і беззвір’я
В моїх краях, де пахне полином,
Де душу гріє журавлине пір’я,
Що пада з раю перед вічним сном.

В історію вертаюсь, як в дитинство.
Не хочу пити градусів міцних,
Впадаючи у непробудне свинство,
Нав’язливі непробудні сни.

Вогонь у воду, воду – у повітря
Метаморфозно сплавлює поет,
Доки росте душа його нехитра
Серед рослин, русалок і планет.

Космічне сміття вітряно минає.
До Бога в двері стука, мов дитя.
Душа ж – як вовчо-журавлина зграя –
Шука то вороття, то забуття.

В мені їй тепло, як в утробі мами,
Бо світ кругом жорстокий і смішний.
Вона – як і сльоза: на міліграми...
Та Всесвіт весь ховається у них.

* * *

Збуваються пророцтва потайні.
Не вірю я очам своїм, та вірю
Тим голосам, що світяться в мені,
Пташкам і звірам.
Нелюдський холод в душах і кругам.
Чекає брат мій Другого Пришестя.
А хтось втікає в казку – там, де гном,
Закони честі.

Де світла радість і хвала Буттю.
Немає масок, страху і прокляття.
Тремтить повітря, наче біла тюль,
Фатальне плаття.

Не привид щастя – щастячко саме –
В крові моїй, немов ягня, пасеться.
І все, і все іще не має меж,
Не ломиться, не кришиться, а гнеться.

Бомонд, богема...
Все в житті було...
Горбатість духу пісня виправляла.
Цвіло кохання, зрада, все було...
Був друг, що зрадив за кавалок сала.

Народ сусідський був.
Тепер нема...
Його любив я з юності... і жив там...
Мене Росія зрадила.
Зима.
Хоча ділили з нею кров і жито.

* * *

Життя мене мотлошило, як вміло.
Як вмів і міг, я жив крізь біль і дим.
Не вчив нікого...
Сповідався сміло
І ворогам, і друзям, і святим.

Я б, може, був тринадцятий апостол,
Якби родивсь тоді іще, із Ним...
А так іще я, люде, не відпостив.
Ще більш люблю життя, ніж віщі сни.

Як еротичні заячі фантази,
Люблю хмарки квітневі, запашні.
Канатоходець, аз упав два рази...
Але піднявся.
Плескали мені.

Летів крізь час, поранений у спину,
Крізь натовпи тупенькі і шумні.
Я не суддя ні звіру, ні людині.
Хто тут суддя мені?

Танцюйте подоляночку навколо
Поета, що воскрес –
І більш не вмре...
Моєму серцю голодно і голо
Серед людей.
І добре між дерев.

Як і вони, тягнуся я до неба.
Як і вони, крилатію, коли
Летить над цвітом і над плодом лебідь
І журавлине світиться курли.

Люблю пісні весільні українські,
Які сумні, як нетутешній сміх.
І плаче сніг, немов мольфар ординський,
Який ще душу пращурів зберіг.

А мій нащадок – лікар і астролог –
Мене згадає, як душевний вірш.
Моя зоря, земне здійснивши коло,
Зійде червоноросяно в траві.

А я, а дух вже буде там, далеко...
Побачу маму другий раз в житті.
Пройшовши Шлях не із варяг у греки,
А вертикаль:
В глибокій висоті.

Ну а наразі я учусь прощати,
Судити вчуся не людей, себе.
Смиренне серце нібито із вати...
Насправді ж кличе душу до небес.

Нехай летить.
Бо ж тіло – то компости.
Нехай світає світлий біль душі.
Молитися наразі буду й постити
На цій межі
Між засвітом і світом,
Де ще Всесвіт
Цвіте, немов квітник моїх бабусь.

І їх обох рука з любов’ю пестить,
Яку я вже люблю,
А не боюсь.

ВІЙНА

Життя стає дешевше, ніж слова,
Яких іще немає у народі.
Сумні розумні, п’яні, як трава,
Дурні веселі, як чорти в природі.

Хотів я душу тілом захистить,
Померти в золотому сні без болю,
Але душі назначено рости
Ще в цьому світі, щоби стать собою.

Її шліфують сильні вороги,
Яким я вдячний, за яких молюся.
Листки паперу, чисті, мов сніги,
Лежать, чекають, доки повернуся
І напишу про все, що тут застав,
Натер до крові,
Подробив, мов кістку,
І вуличне, й величне, й пустота...
Новини добрі і смертельну звістку.

Коли війна кругом і у мені,
Не хочеться вставати, дню радіти,
Освячене лежить, як у труні.
Освічене гребе отруйні квіти.

Пасу до горизонту кураї.
І хочеться гонимих почитати...
В мені мої і пекла, і раї.
Нікого аз не хочу проклинати.

Як сіль морська землі, іскрить печаль
У світі, що розтління повен, злоби.
І падає з небесного куща
Зоря чиясь роденівської проби.

Вона красива, як летюче все,
Вона трагічна, як усе, що пада.
Бажання загадає:
Секс і сенс...
Й пішла до біса політична влада.

Хмарки летять скоріше, аніж кров
У жилах циркулює золотистих.
Я знову у собі себе знайшов,
Мов зернятко в калиновім намисті.

Люблю осінню воскову журбу,
Христовим шляхом йти і йти до світла.
Дивитись, як тече до Бога Буг,
Йому назустріч – відьмочки на мітлах.

Небесний хор осінніх журавлів
Голосить над церквами нетутешньо.
І куля у ворожому стволі
Для мене дозріває, мов черешня.

Тому шукаю місце, де лягти,
Щоб вічним сном заснути тут, не бути.
В глибинах я шукаю висоти,
Де юна радість, де нема отрути.

Душа – як лист осінній у дуплі,
А я зерно легенди розсипаю.
І пастки всі на мене замалі,
Хоч я вписався в лебедину зграю.

А музика текла в мені, як час.
Дерева муркотіли, мов котята.
Тримала пам’ять шрами від меча,
Жінки від мене прагнули почати...

А я за дно тримався і горів.
І смерть ставала Музою моєю.
Там, угорі, як в лисячій норі...
В суспільстві ж – як в кіосках «Лотерея».

Хранитель-ангел тут зі мною є
І мама з Того світу... як сльозина.
У монастир чи на війну,
Чи п’єм
Майбутнє –
Мов горілку із графина?

Душевно хворий пес за мною йде.
Малинові меди світань зоріють.
А я бреду від Бога до людей,
Яких прощати й причащати вмію.

Я не до м’яса, до кісток люблю
Одну красиву і набожну жінку.
В записочці «За здравіє» «Павлюк»
Вона, я знаю, пише, наче фінкою
На корах пишуть,
Що «Ми тут були»,
Ішли до себе важко і солоно:
То як орли, то часто як воли,
В могилу йшли –
Як в материнське лоно.

Іскриться космос у твоїх очах?
Та нічого, скажу я вам, гордиться.
Так свічечка нічого не втрача,
Коли від неї інша загориться.

Не книжник я, не фарисей… поет.
Хоча уже й не хочу буть поетом...
Бо світиться в мені пекучий мед,
Який не описали ще газети.

Холоне попіл молодих багать,
В яких картоплю пік я з дружбанами...
І хочеться все заново почать,
Обвішавшись столітніми хрестами.

2016
© Игорь Павлюк
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2017 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании