Вона  приходить  тихо,  як  печаль.
Сідає  біля  ніг  на  сонне  ліжко,
Знімає  снів  фантазію-вуаль,
Аж  холодом  огорне  тіло  трішки.
Вона  торкнеться  пальцями  бажань
І  розлетяться  ті  у  різні  боки.
І  втомлено,  без  криків  і  страждань
Погасне  світ  просвітлено-високий.
І  переляк  затріпотить  в  очах,
І  дихання  зупиниться...  Прощай.
Вона  така,  як  пауза  в  словах.
А  ти  гадав  –  вона  прийде  на  чай.
У  чорному,  вона  завжди  за  нами:
Слідкує  за  маршрутами,  бреде
Полями,  переправами,  стежками…
Вона  живе  всередині.  Ніде
Їй  не  буває  добре  так.  Вона
У  кожного  із  нас  таки  одна.