Любий! Вмираю, а ще не збігло й півроку.
Що буде далі – не вкаже жоден чаклун.
„Любий» зроню – ім’я твоє тисяча лун
ніжно вплітають у тишу стобарвну, стооку.

Ані півкроку не зроблю, мов нежива:
зимної ночі солодко мрію плекати,
мрію про зустріч, й легко її налякати –
сон, чи не сон, де усі сьогосвітні дива.

О як вбиратиму дім де ся стрінемо ми  
(ніби вмиратиму скоро): ліжко широке,
срібні фонтани стануть серед пітьми,
флейти, тимпани, тюльпани, містраль та сірокко.

Більше краси та ошатності! Смерть загребе
рано чи пізно тіла наші дивної вроди.
Заки ж я гину з розкоші і насолоди
знати тебе, пам’ятати, чекати тебе!