Незримий храм, де лиш туман, туман, туман…
А вже у іншому тумані, трохи далі —
Вершини й верші, а за ними — Океан
З правічним світлом у незримому шандалі…

Стою у храмі, де слова — не як слова,
Вони тут — ніби мерехтіння легких тіней.
Як в мерехтіння увійти між коливань,
Щоб потім серце не покрив холодний іній?..

Незримі факели горять на вівтарі,
І серед них стоїть розкрита чаша болю,
Незримі постаті підносять ліхтарі,
В світи туманні тихо кличуть за собою.

Я знаю напрямок і рвуся йти вперед,
То опускаю, то здіймаю вгору руки.
Як дуже страшно, то за руку хтось бере.
Й туман — в тумані, тиша — в тиші, звуки — в звуках…

І все ж, збиваючи тремтіння на ходу,
На поклик трепетний, огорнутий туманом,
Іду і падаю... Встаю — і знов іду,
Аби колись в єдине злитись з Океаном...