Ника НовиковаБогом дане право. (Із хворого)Мій білий світе,
То часи чумні,
Коли вже матір
в латах і броні
Народжує маля -
Дає війні солдата,
За вічний гнів небес
Й не вічну владу.
Мій любий брате…
Умів любити, та не вмів прощати
Мені.
Небесну душу та думки гріховні,
Земні.
Ти знав кидати, та не дав упасти
З гори,
Де тіло взяв. Ну а тепер і душу
Бери.
Я просто жінка. Просто сильна жінка
В броні.
Та чи ослабну, як проллються сльози
В пітьмі?
Жорстокий сину мій, жорстокий кате
І муж…
Жостокий світе мій, мене з хреста ти
Не руш!
О світе, світе мій, безмежно лютий,
Чужий…
Де кожен скутий має й іншим пута
В іржі;
Де кожен ниций має власне місце
З гербом
(Нехай то навіть і цебро піску під
хрестом);
Де вже ніхто не розділяє правду
І гріх,
Живе між них, і навіть має щастя
Між них.
І я між ними. Сильна лиш тому, що
В броні.
Пітьма вже є, на черзі мої сльози
Сумні.
Ти знав кидати, та не дав упасти
З висот.
Лиш привязав мене до збитих навхрест
Колод.
Ти вмів любити, та не вмів прощати
Мені.
І мав хреста, і дві мої долоні
На нім.
І молот мав. І міць – його підняти.
І лють, щоб бити; віру, щоб смирятись.
І серце лева при душі ягняти.
І право обирати:
Бити? Ні? |
2008 © Ника Новикова |
