Йосип СтруцюкСТОРОЖОВІ ВЕЖІ
По селах наших у чужій неволі,
щоб не ридав між бань святих подзвін,
колись ми зводили у Дикім полі
не просто вежі, а сторожові.
Йшла татарва — і загорались віхті,
і чорний дим котив під небеса,
тікав до схову той, хто встиг добігти,
козак здіймав шаблюку на ординця сам.
І ранок шлях пускав в галоп за ніччю,
а ніч усі байраки розбудила,
і відступала татарва із нічим,
І коні гризли на скаку вудила,
Молились люди, як уже належить,
і дякували Богу, як і завше.
А в полі дикім догорали вежі
нараз пів-України врятувавши...
Потому вже не татарва, а гірше:
орди нової не нова навала,
між селами і в селах вежі звівши,
пів-України з веж тих пантрувала.
У тридцять третій голод падав ницьма
мій родовід за крок од колоска,
а зверху упереджена рушниця
косила із патронів ВЧК.
В такій нужді не схаменешся раптом,
що ми вже для нащадків неживі.
Нам чола обнесли колючим дротом,
на вишки спершись на сторожові.
Тепер навіщо: хто ми? йдем куди?
Якщо вже табір, то до скону табір.
В державі цій один енкаведист
перестріляє всеньке наше стадо.
Вже не молились навіть, як належить,
не скаржились і не кляли, як завше.
За нами всюди кантувались вежі,
нараз всю Україну розтерзавши.
В собачий вік завили по-собачи
між реп'яхами перегнилих літ.
Таких падінь важких ще світ не бачив
й тортур таких не відав той же світ.
І все ж за мертвих!
Все ж і за живих!
Є істина просмалена одна:
як не зведемо ми сторожових
високих веж,
то їх зведуть на нас.
|
1965 © Йосип Струцюк |
